— Думаєш, він потім віддав її Саллі-Джону?
— Виходить, що так.
Але чомусь їй у це не вірилося. Вона відчувала, що правда куди незвичайніша. Та й ставлення самого Віллі до рукавиці було дивне, хоч вона й не пригадувала, чим саме.
— Хай там як, — вів далі Боббі, постукуючи по адресі на звороті рукавиці, — це Тедів почерк. Я в цьому переконаний. Я запхав руку в рукавицю і дещо знайшов. Власне, через це і приїхав.
Він втретє засунув руку в спортивну сумку. Багрянець уже потемнів і від дня залишилася лише блідо-рожева смужка кольору дикої рожі. Транзистор, що й досі валявся в траві, грав «Хіба ти просто не знаєш» у виконанні «Г’ю «Піано» Сміт енд зе Клавнз».
Боббі витяг зім’ятий аркуш. На ньому залишилося кілька плям від поту з рукавиці, але в цілому він виглядав напрочуд чистим і новим. Він простяг папір Керол.
Вона піднесла його до світла, тримаючи не дуже близько до обличчя.
«Зір у неї вже не той, що колись», — зауважив Боббі.
— Титульна сторінка з якоїсь книжки, — промовила вона, потім засміялася. — «Володар мух», Боббі! Твоя улюблена!
— Поглянь на низ, — наказав він. — Прочитай, що написано.
— «Фабер & Фабер, лімітед… 24, Рассел-сквер… Лондон».
Вона запитально глянула на нього.
— Видання Фабера шістдесятого року, м’яка палітурка, — пояснив Боббі. — Так зазначено на звороті. Але, Керол, поглянь на неї. Вона ж геть нова. Думаю, книжка, з якої вирвана ця сторінка, побувала в тисяча дев’ятсот шістдесятому ще кілька тижнів тому. Але не рукавиця. Вона зношена куди більше, ніж коли я її знайшов. Лише сторінка.
— Боббі, не всі старі книжки жовтіють, якщо їх берегти. Навіть у м’якій палітурці можуть…
— Переверни, — сказав він. — Глянь з другого боку.
Керол перевернула. Під рядком «Авторське право» стояло: «Скажи їй, що вона була хоробра, як левиця».
— Тоді я і зрозумів, що маю приїхати. Бо він вважає, що ти будеш тут, що ти жива. Я не міг повірити, легше було повірити в нього, ніж… Керол? Що з тобою? Це через напис внизу? Він щось означає?
Вона плакала, плакала гірко, тримаючи в руці вирвану титульну сторінку і втупившись у знак на звороті, втиснутий у вузенький білий простір під умовами продажу:
— Що це означає? Ти знаєш? Ти знаєш, чи не так?
Керол похитала головою.
— Не важливо. Просто знак мені дорогий. Так само, як тобі дорога рукавиця. Як на старого, він чудово знає, яких струн торкатися, хіба ні?
— Так. Може, Руйначі саме це і роблять.
Керол подивилася на нього. Все ще плачучи, але Боббі здалося, що вона вже не сумна.
— Боббі, навіщо йому це робити? І як він знав, що ми повернемося? Сорок років — довгий час. Люди дорослішають. Дорослішають і залишають у минулому дітей, якими вони були.
— Справді?
Вона й далі дивилася на нього у світлі пізнього дня. Тіні дерев коло них усе густішали. Там, у гайку, де він плакав одного дня, а наступного знайшов її, побиту і самотню, ніч уже майже настала.
— Іноді трішки магії залишається, — сказав Боббі, — Я так принаймні думаю. Ми повернулися, бо ще чуємо правильні голоси. Ти їх чуєш? Голоси?
— Іноді, — сказала вона майже через силу. — Іноді чую.
Боббі взяв у неї рукавицю.
— Ти мене вибачиш на хвильку?
— Звісно.
Боббі попрямував у гайок, впав на коліна, пролазячи під низькою гілкою, і поклав свою стару бейсбольну рукавицю в траву, повернувши її кишенею до все темнішого неба. Тоді повернувся до лави і сів поряд з Керол.
— Її місце там, — промовив він.
— Завтра який-небудь хлопчик натрапить на неї і забере, ти ж знаєш?
Вона засміялась і витерла очі.
— Можливо, — погодився він. — А може, вона зникне, повернеться туди, звідки взялася.
Коли останні барви дня з рожевих стали попелястими, Керол поклала голову на плече Боббі, й він обійняв її однією рукою. Вони так сиділи і мовчали, а з радіо біля їхніх ніг заспівали «Платтерзи».
Авторська нотатка
Зрозуміло, в Ороно є Мейнський університет. Я точно це знаю, тому що вчився там з 1966 по 1970 рік. Однак персонажі в цьому романі абсолютно вигадані, а багато описаних топографічних прикмет студмістечка не існує і не існувало. Гарвіч теж вигаданий, а Бріджпорт, хоч і цілком реальний, але описав я не його. Як не важко в це повірити, шістдесяті роки не вигадані. Вони насправді були.
Крім того, я дозволив собі й деякі хронологічні вільності, зокрема використав «Бранця» за два роки до того, як телебачення США його показало, але я намагався залишатися вірним духові часу. Чи можна цього досягти? Не знаю, але я старався.