— Як ти дивишся на те, щоб завтра прокататися зі мною до Бріджпорта? — поцікавився Тед, прибираючи. — Ми могли б піти в кіно на ранковий сеанс, а потім у мене буде одна маленька справа.
— Ще б пак, чорт забирай! — вигукнув Боббі. — А на що хочеш піти?
— Готовий вислухати пропозиції, але думав, що може на «Прокляте селище»? Це британський фільм за мотивами дуже хорошого науково-фантастичного роману Джона Віндема. Що скажеш?
Спершу Боббі аж мову відібрало від захвату. Він бачив анонс «Проклятого селища» у газеті, всі ці моторошні діти з палючими очима, та не уявляв, що коли-небудь випаде нагода подивитися цей фільм. Це не те кіно, яке показують на суботньому денному сеансі в кінотеатрі «Гарвіч» на площі чи в «Ашер Емпайр». На цих сеансах показували здебільшого стрічки про велетенських комах-монстрів, воєнні фільми з Оді Мерфі і вестерни. І хоч мама зазвичай брала його з собою на вечірній показ, вона не любила фантастику (Ліз подобалися настроєво-меланхолійні історії кохання, на зразок «Темряви нагорі сходів»). Та й кінотеатри в Бріджпорті зовсім не схожі на прадавній «Гарвіч» чи ніби-то діловий «Емпайр» з його простеньким навісом без оздоб. Кінотеатри в Бріджпорті скидалися на казкові палаци. Велетенські екрани, які поміж показами затуляли пишно прикрашені фестонами, кілометрові оксамитові завіси, на стелі миготять цілі сузір’я крихітних ліхтариків, яскраві електричні лампи на стінах… і два балкони.
— Боббі?
— А ти сумніваєшся? — нарешті вимовив Боббі, подумавши, що цієї ночі, напевно, не зможе заснути. — Я з превеликою радістю, але ти не боїшся… ну, ти знаєш…
— Ми поїдемо на таксі, а не автобусом. А потім я телефоном замовлю таксі назад. Усе буде чудово. Здається, вони віддаляються. У всякому разі, я вже не відчуваю їх так виразно.
Однак, кажучи це, Тед відвів погляд. У Боббі склалося враження, що він намагається самому собі розповісти казочку, в яку не дуже й вірить.
«Якщо все частіші провали трапляються не просто так, то Теду є чого відводити погляд», — подумав Боббі.
Припини! Ницих людей не існує. Вони реальні не більше, ніж Флеш Ґордон і Дейл Арден. Речі, на які він просив тебе звертати увагу, — просто… просто речі. Запам’ятай, Бобику, просто звичайні речі.
Прибравши, вони сіли дивитися «Дикого коня» з Таєм Гардіном. До числа найкращих з циклу так званих «дорослих вестернів» фільм не входив — такими були «Шаєн» і «Волоцюга» — втім він був непоганий. Насередині фільму Боббі доволі голосно пукнув. Тедова запіканка почала діяти. Він крадькома скоса зиркнув на Теда, чи той, бува, не кривиться і не затуляє носа. Нічого подібного: Тед не відривав погляду від екрана і, здається, був цілком захоплений дійством.
Коли почалася реклама, якась акторка розхвалювала холодильники, Тед запитав, чи Боббі не хоче шипучки. Боббі погодився.
— Думаю, мені слід пригоститися «Алка-Зельтцером», який я бачив у тебе в ванній. Схоже, я трохи переїв.
Встаючи, Тед видав довгий, дзвінкий пук, схожий на звук тромбона. Боббі затулив рот долонею і розреготався. Тед винувато всміхнувся і вийшов з кімнати. Регіт спровокував нову серію пуків, а точніше, цілу трубну руладу. Коли Тед повернувся з двома склянками в руках, в одній з яких шумував «Алка-Зельтцер», а в іншій пінилася шипучка, Боббі сміявся так, що по його щоках лилися сльози, дощовими краплинами зависаючи на підборідді.
— Повинно допомогти нам відійти, — сказав Тед. Коли він нахилився, щоб подати Боббі склянку, з-за його спини почувся ще один гучний салют. — У мене з дупи щойно вилетіла гуска, — констатував він буденним тоном.
Від реготу Боббі не всидів на стільці. Він сповз додолу і обм’яклим мішком повалився на підлогу.
— Повернуся за мить, — сказав Тед. — Нам потрібно ще дещо.
Тед залишив двері в загальний коридор відчиненими, тож Боббі міг чути, як він підіймається сходами. Коли Тед дістався до третього поверху, Боббі вдалося знову затягти себе в крісло. Він не пригадував, щоб ще коли-небудь так сміявся. Хлопчик відпив ковток шипучки і знову пукнув.
— Гуска щойно… щойно вилетіла… — та закінчити не зміг. Натомість повалився на спинку і аж завивав від сміху, трясучи головою збоку вбік.
Під ногами Теда зарипіли східці. Він увійшов у квартиру, несучи під пахвою вентилятор, акуратно обмотаний шнуром.
— Щодо нього твоя мама мала рацію, — зауважив він. Коли Тед нахилився, щоб ввімкнути вентилятор у розетку, з-поміж його сідниць вилетіла ще одна гуска.