— Вона майже завжди має рацію, — вичавив з себе Боббі. Фраза обом видалася кумедною. Вони продовжували сидіти у вітальні, а поряд крутився вентилятор, перемішуючи дедалі ароматніше повітря. Боббі подумав, що якщо зараз же не припинить реготати, у нього лусне голова.
Коли «Дикий кінь» скінчився, а до того моменту Боббі взагалі перестав стежити за сюжетом, він допоміг Тедові розкласти канапу. Ліжко, що ховалося всередині, виглядало не дуже зручно, та Ліз підстелила кілька додаткових ковдр та простирадл, і Тед запевнив, що воно цілком нормальне. Боббі почистив зуби і, стоячи в дверях своєї кімнати, подивився на Теда, що сидів у ногах канапи-ліжка й слухав новини.
— На добраніч.
Тед перевів очі на нього, і на мить Боббі здалося, що він зараз встане, підійде до нього і обійме. А може, і поцілує. Натомість Тед зобразив смішний, незграбний вітальний жест.
— Солодких снів, Боббі.
— Дякую.
Боббі зачинив двері, вимкнув світло і заліз у ліжко, розкинувши п’яти по краях матраца. Дивлячись у темряву, йому пригадався ранок, коли Тед схопив його за плечі, а тоді сплів свої старечі вузлуваті пальці в нього на потилиці. Тоді їхні обличчя були майже так само близько, як обличчя Керол перед тим, як вони поцілувалися на «Чортовому колесі». Того дня він посварився з мамою і дізнався про гроші, що були вклеєні липкою стрічкою в каталог. І того ж дня виграв дев’яносто центів у містера Макквона.
«Іди, купи собі мартіні», — сказав тоді містер Макквон.
Невже це через Теда? Невже чуття передалося Боббі від дотику Теда?
— Так, — прошепотів Боббі в темряві, — напевно, саме так і було.
А якщо він ще раз мене отак торкнеться?
Боббі все ще розмірковував над такою можливістю, коли підкрався сон.
Хлопчику наснилося, що за його мамою ганяються по джунглях якісь люди. Там був Джек, Роха, дітлахи, а ще Дон Бідермен, Кушмен і Дін. На мамі була нова сукня з крамниці «Вечірнє вбрання від Люсі», чорна, з тонкими бретельками. Тільки вона порвалася в деяких місцях об колючки і гілля. Панчохи перетворилися на ганчірки. Вони звисали з ніг, неначе клапті мертвої шкіри. Її очі скидалися на дві глибокі гарячі ями, на дні яких світився жах. Діти, що переслідували маму, були голі, Бідермен і двоє інших — у ділових костюмах. Обличчя в усіх були розфарбовані рівними смугами червоного та білого кольору. Усі вимахували списами і волали: «Бий свиню, горло ріж! Бий свиню, випий її кров! Бий свиню, випусти її тельбухи!»
Боббі прокинувся, увесь тремтячи, у сірому вранішньому світлі й пішов до туалету. Коли він повернувся в ліжко, точно пригадати свій сон уже не міг. Він проспав ще дві години і прокинувся від апетитного запаху яєчні з беконом. Крізь вікно спальні падали скісні промені яскравого літнього сонця. Тед готував сніданок.
«Прокляте селище» було останнім і найкращим фільмом дитинства Боббі Ґарфілда. Воно ж стало першим і найкращим фільмом у тому, що прийшло опісля: темний період, коли він часто був лихим і постійно розгубленим. Боббі Ґарфілд, якого, здавалося, він і сам не впізнавав. Коп, що заарештував його вперше, мав біляве волосся. І коли він виводив Боббі з невеличкої сімейної крамниці, в яку він був вдерся (на той час вони з мамою жили в передмісті на північ від Бостона), Боббі пригадалися всі оті біляві діти з «Проклятого селища». Коп міг би бути одним з них, уже дорослих.
Фільм йшов у «Крітеріоні», що був апофеозом усіх тих бріджпортських чарівних замків, що їх Боббі уявляв напередодні ввечері. Стрічка була чорно-біла, проте надзвичайно контрастна, не те що розмиті кадри на «Зеніті» в них удома. Зображення було просто гігантське. Озвучення було грандіозне, особливо трепетна електронна музика, що лунала, коли діти з Мідвіча почали по-справжньому використовувати свої сили.
Боббі був зачарований. Не пройшло і п’яти хвилин, а він уже розумів, що історія справжня в тому ж сенсі, що й «Володар мух». Люди в ній були реальні й від цього вигадані фрагменти здавалися ще моторошнішими.
Боббі думав, що Саллі-Джону було б нецікаво, за винятком хіба що закінчення. Йому подобалося спостерігати, як гігантські скорпіони руйнують Мехіко або як Родан зрівнює з землею Токіо. На цьому його цікавість до тих, кого він називав Чудо-чудовиськами, вичерпувалася. Та Саллі тут не було, і вперше, відколи він поїхав, Боббі цьому зрадів.
Вони встигли на сеанс, що о першій годині, й у залі було майже безлюдно. Тед був у своєму фетровому капелюсі, темні окуляри він сховав до нагрудної кишені сорочки. Він купив великий пакет попкорну, коробочку льодяників «Дотс», кока-колу для Боббі, а для себе, звичайно ж, шипучку. Раз-по-раз він простягав Боббі попкорн або цукерки, і той брав потрохи, навіть не помічаючи, що їсть, не кажучи вже про те, що саме.