— Він приходив сюди грати в більярд?
— Та де. Казав, що з києм не дуже дружить. Заходив на пиво. А іноді…
Вона швидко закрутила руками, ніби мішаючи невидиму колоду, так що Боббі згадався Макквон.
— Ага, не було на світі жодного неповного стриту, який би не прийшовся йому до душі, так мені розповідали.
— Про це я нічого не знаю, але він був хорошою людиною. Міг з’явитися в понеділок ввечері, коли тут, як в домовині, й десь через півгодини всі вже реготали. Завжди ставив пісню Джо Стафорда, забула, як вона називається, і просив Ленні зробити гучніше. Справжнє золотце, здебільшого через це я його й запам’ятала. Золотце з рудим волоссям — рідкісний делікатес, малий. П’яниць не пригощав, такий був у нього принцип, але був готовий віддати навіть сорочку зі свого плеча, тільки попроси.
— Але він, напевно, програвав багато грошей? — сказав Боббі. Він не міг повірити, що розмовляє про це, що взагалі зустрів людину, яка знала його батька. Та, мабуть, багато чого саме так і з’ясовується, зовсім випадково. Ходиш собі по землі, клопочешся своїми справами, аж тут об тебе черкається минуле.
— Хто, Ренді? — вона виглядала здивовано. — Та де. Заглядав на пиво, разів зо три на тиждень, знаєш, коли був тут, поблизу. Він чи то нерухомістю займався, чи страхуванням, чи ще якусь подібну біду продавав.
— Нерухомістю, — сказав Боббі, — він продавав нерухомість.
— І приходив сюди в якийсь офіс. Певно, з продажу промислових об’єктів, якщо нерухомість. А ти впевнений, що не медичне обладнання?
— Точно нерухомість.
— Кумедно людська пам’ять працює, — вела далі Аланна. — Щось пригадується, ніби вчора, але найчастіше час проходить і зелене стає синім. Та бізнесмени в костюмах і краватках з нашого району однаково попропадали.
Вона сумно похитала головою.
Боббі не цікавило, як цей район зійшов на пси.
— Та коли він грав в карти, то програвав. Завжди намагався завершити неповний стрит і всяка така маячня.
— Це тобі мама сказала?
Боббі мовчав.
Аланна знизала плечима. При цьому з передньою частиною її тіла відбувалися цікаві речі.
— Ну, це ваша з нею справа… Та й, може, твій тато і спускав грошенята деінде. Я знаю одне: він сидів тут раз чи двічі на місяць зі знайомими хлопцями. Грав десь до півночі, потім ішов додому. Якби він багато вигравав чи програвав, я б, найпевніше, пам’ятала. А я такого не пригадую, тож, очевидно, гра закінчувалася найчастіше ні вашим, ні нашим. А це, між іншим, свідчить, що він був досить хороший гравець у покер, на відміну від майже всіх он тих.
Вона показала очима в той бік, куди пішов її брат з Тедом.
Боббі дивився на Аланну все збентеженіше.
«Твій батько нас не вельми забезпечив, — любила повторювати мама.
«Страховий поліс, у якого вийшов термін дії, купа не заплачених рахунків, а я навіть не здогадувалася», — казала мати нещодавно навесні.
Боббі спало на думку, що фраза «а я навіть не здогадувався» підходить і йому.
— Що вже вродливий був той твій батько, — сказала Аланна. — Ніс, як в Боба Гоупа, і все таке. Думаю, тобі теж таке світить. У нього вдався. Маєш дівчину?
— Так, мем.
Невже рахунки були вигадкою? Хіба таке можливо? Невже страхові виплати отримано і кудись заникано? Як не на сторінках каталогу «Сірза», то на банківському рахунку? Припущення чомусь викликало жах. Боббі й уявити не міг, навіщо мама могла хотіти, щоб він вважав тата
(ницою людиною, ницою людиною з рудим волоссям)
поганцем, яким він насправді не був. Та в такому сценарії було щось… схоже на правду. Мама могла розлютитися, таке за нею водилося, а збісившись, наговорити чого завгодно. Можливо, тато, якого мама жодного разу на пам’яті Боббі не назвала Ренді, роздав надто багатьом людям забагато сорочок, чим і накликав на себе гнів Ліз Ґарфілд. Сама ж Ліз Ґарфілд сорочок не роздавала. Ні їх, ні будь-яких інших предметів одягу. Сорочки в цьому світі треба берегти, адже життя несправедливе.
— Як її звуть?
— Ліз.
Боббі стояв очманілий. Ніби вийшов з темного кінозалу на яскраве світло.
— Як Ліз Тейлор, — Аланна була задоволена. — Хороше ім’я для дівчини.
Боббі трохи ніяково засміявся.
— Ні, Ліз — це моя мама, а дівчину звуть Керол.
— Гарненька?
— Справжня симпатюлька.
Боббі широко всміхнувся і помахав рукою. Аланна аж завищала від реготу, він втішився. Вона простягла руку понад бюро (плоть на руці вище ліктя звисала, ніби якийсь химерний рулет) і вщипнула Боббі за щоку. Трохи боліло, але було приємно.