Лен обслуговував їх особисто, ні слова не сказавши, що Боббі не можна сидіти в барі, що він класний малий, та від нього аж відгонить неповноліттям. Очевидно, безплатні дзвінки не єдиний привілей, коли ставиш п’ятсот доларів на бокс. Та навіть захват від ставки не міг надовго відволікти Боббі від глухої впевненості, що зіпсувала майже всю радість відкриття, що його тато був не такий уже й поганий: гроші потрібні для втечі. Тед їде.
Таксі було від фірми «Чекер», з просторим заднім сидінням. Водій так заглибився в гру «Янкі» на радіо, що іноді починав розмовляти з коментаторами.
— Файлз і його сестра знали твого батька, правильно? — Тед не запитував.
— Ага, особливо Аланна. Вона вважала його справді хорошою людиною, — Боббі затнувся. — От тільки мама так не вважає.
— Гадаю, мати бачила таку грань твого батька, про яку Аланна Файлз поняття не має, і то не одну, — відповів Тед. — Люди щодо цього, мов діаманти, у них багато граней.
— Але мама каже…
Все це надто заплутано. Насправді вона ніколи нічого не говорила відверто, тільки ніби натякала. Боббі не знав, як пояснити Тедові, що в мами теж є свої грані й через деякі з них важко повірити в речі, про які вона так і не сказала відверто. Втім, коли розібратися як слід, чи багато йому насправді хочеться знати?
Врешті-решт, тато помер. А мама жива і він мусить з нею жити… мусить її любити. Йому більше нікого любити, навіть Теда, бо…
— Коли ти їдеш? — тихо спитав Боббі.
— Коли твоя мама повернеться, — Тед зітхнув, визирнув у вікно, потім опустив погляд на руки, складені на схрещених колінах. На Боббі він не дивився, принаймні поки що. — Напевно, в п’ятницю вранці. Я не зможу отримати гроші до завтрашнього вечора. Я поставив чотири до одного на Албіні. Вийде дві штуки. Моєму дорогому приятелеві Ленні доведеться зателефонувати до Нью-Йорка, щоб дістати потрібну суму.
Вони переїхали міст над каналом і «низ» опинився позаду. Вони знову потрапили в район, куди Боббі приїздив з матір’ю. Чоловіки на вулицях були в костюмах і краватках. Жінки носили не коротенькі шкарпетки, а панчохи. Жодна не була схожа на Аланну Файлз, і Боббі подумав, що зовсім не від багатьох нестиме спиртним, якщо вони на когось цитьнуть. Не о четвертій годині дня.
— Я знаю, чому ти не ставив на Паттерсона — Йоганссона, — сказав Боббі, — тобі невідомо, хто переможе.
— Гадаю, цього разу переможе Паттерсон, бо тепер він підготувався до Йоганссона, — зауважив Тед. — Можна було б спустити два долари на Флойда Паттерсона, але п’ятсот? Щоб ставити п’ять сотень, ти маєш або знати, або бути божевільним.
— Бій Албіні з Гейвудом договірний, чи не так?
— Я здогадався, — кивнув Тед, — коли ти прочитав, що там залучений Кляйндінст. Припустив, що Албіні, скоріше всього, переможе.
— Ти ставив ще на якісь поєдинки, де промоутером виступав містер Кляйндінст?
Якусь хвилину Тед мовчав, дивлячись у вікно.
На радіо хтось відбив рикошет до Вайті Форда. Той прийняв м’яч і віддав на Моса Скаврона з першої бази. Тим самим другий подавач був вибитий з гри під завісу восьмого інінгу. Нарешті Тед порушив мовчанку:
— Міг бути і Гейвуд. Малоймовірно, та все ж таки. Та потім… Ти бачив того старого? Якому чистили взуття?
— Аякже. Ти поплескав його по обличчю.
— Це Артур Джірарді. Файлз дозволяє йому стирчати в барі, бо в нього колись були зв’язки. Так принаймні думає Файлз. Тепер він просто стариган, що приходить чистити чоботи о десятій, а о третій забуває і приходить знову. Файлз думає, що стариган, як кажуть, розуму збувся. Джірарді дозволяє йому думати що завгодно. Якби Файлз сказав, що місяць насправді зелений сир, Джірарді його б не засвистав. Старий Джі ходить туди через кондиціонер і в нього ще й досі є зв’язки.
— З Джиммі Джі?
— З усілякими типами.
— А містер Файлз не знав, що бій договірний?
— Напевне — ні. А я думав, що він у курсі.
— А дід Джі знав, і хто ляже в нокауті теж.
— Так. Мені пощастило. Ураган впаде у восьмому раунді. Наступного року, коли ставки зростуть, Гейвуд візьме своє.
— А якби містера Джірарді не було, ти б поставив?
— Ні, — без вагань відповів Тед.
— А де б роздобув гроші? На від’їзд.
Здається, слова про від’їзд добили Теда. Він зібрався був покласти руку Боббі на плече, але стримався.
— Завжди знайдеться хтось, кому щось відомо.
Вони вже проїжджали Ашер-авеню, все ще в Бріджпорті, та від Гарвіча їх відділяла лише якась миля. Знаючи, що зараз відбудеться, Боббі простяг руку до великої, вкритої нікотиновими плямами долоні Теда.