Боббі заплакав. Йому не хотілося розпускати шмарклі перед дівчиною, а особливо перед цією, та він не міг стриматися.
На якусь мить Керол сторопіла, злякавшись. Потім підвелася, підійшла і обвила його шию руками.
— Ну, ну, — промовила вона. — Боббі, не треба плакати. Все буде добре.
Майже осліпши від сліз і схлипуючи так гірко, ніби в його голові шумить шалена літня злива, Боббі дозволив Керол відвести себе в гайок, де їх не було видно з бейсбольних полів і основних стежок. Вона сіла на траву, все ще обіймаючи Боббі й гладячи мокрі від поту голочки його їжачка. Деякий час вона не зронила ні слова, а Боббі був не в стані говорити. Тільки рюмсав, аж доки не заболіло горло, а очі почали пульсувати в очницях.
Врешті перерви між схлипами стали довшими. Боббі випростався і заходився терти обличчя рукою, нажаханий і засоромлений, відчувши під пальцями не лише сльози, а й шмарклі та слину. Він, мабуть, її всю обшмаркав.
Керол, здавалося, це анітрохи не хвилювало. Вона торкнулася його мокрого обличчя. Боббі смикнувся геть від її пальців, схлипнув ще раз і задивився на траву. Його свіжо вимитий сльозами зір якось майже неприродно загострився. Він чітко бачив кожну билинку, кожну кульбабку.
— Нічого страшного, — сказала Керол, та йому було все ще соромно подивитися на неї.
Вони трохи посиділи мовчки, тоді Керол промовила:
— Боббі, я стану твоєю дівчиною, якщо захочеш.
— Ти й так моя дівчина, — відповів Боббі.
— То розкажи, що сталося.
І Боббі почув, як розповідає Керол усе, з того дня, як Тед поселився в них у будинку і як мама відразу ж прониклася до нього антипатією. Розповів про перший Тедовий провал, про ницих людей і їхні прикмети.
Коли Боббі дійшов до цього моменту, Керол торкнулася його руки.
— Що? Ти мені не віриш? — спитав Боббі. У горлі після недавнього плачу все ще стояв болісний клубок, та Боббі вже трохи оговтався. Якщо вона не повірить, він не розсердиться. І зовсім не звинувачуватиме. Він просто відчув неймовірне полегшення, що вилив душу. — Все нормально. Розумію, як божевільно це…
— Я бачила ті смішні класики по всьому місту, — сказала Керол, — Івон і Енджі теж. Ми розмовляли про них. Біля них були накреслені маленькі місяці та зірочки, іноді навіть комети.
Боббі витріщив очі.
— Жартуєш?
— Ні. Дівчата завжди дивляться на класики, не знаю чому. Стули рота, а то муха залетить.
Боббі послухався.
Керол задоволено кивнула, потім взяла його долоню в свої, переплівши пальці. Боббі був вражений, як ідеально всі ці пальці прилягли один до одного.
— А тепер розкажи решту.
І Боббі розповів, закінчивши приголомшливим днем, який саме пережив: кіно, екскурс у «Кутову лузу», як Аланна впізнала в ньому батька, як ледь уник небезпеки дорогою додому. Спробував описати пурпуровий «десото», зовсім несхожий на справжнє авто, і що він тільки здається автомобілем. Найближче до правди можна було сказати, що «десото» здавався ніби живим. Немов зла подоба страуса, на якому іноді катався Доктор Дулітл у серії книжок про звірят, що вміють говорити, від якої всі вони божеволіли в другому класі. Єдине, що утаїв Боббі, це куди він ховав свої думки, коли таксі проминало «Гриль Вільяма Пенна» й у нього засвербіло за очними яблуками.
Якусь мить Боббі боровся сам з собою, а тоді, наче фінальний акорд, випалив найгірше: він боїться, що подорож у Провіденс з містером Бідерменом і двома іншими чоловіками була помилкою. Страшною помилкою.
— Думаєш, містер Бідермен підбиває до неї клинці? — спитала Керол. Вони вже йшли назад до лавки, де вона залишила скакалку. Боббі підняв її й простяг Керол. Вони вийшли з парку і рушили вбік Броуд-стрит.
— Може бути, — похмуро кинув Боббі. — Принаймні… — частково саме в цьому крилися його страхи, хоч воно не мало ні імені, ні конкретної форми, ніби щось зловісне, прикрите шматком парусини. — Принаймні вона так думає.
— Він що, збирається зробити їй пропозицію? Якщо так, то він стане твоїм вітчимом.
— Господи! — Боббі ніколи не розглядав Дона Бідермена в ролі вітчима і йому щиро хотілося, щоб Керол навіть не згадувала про цю можливість, така вона була жахлива.
— Якщо вона його кохає, краще тобі почати звикатися з цією перспективою.
Керол говорила, як стара, сповнена житейської премудрості жінка. Боббі волів би обійтися й без цього. Здається, вона цього літа вже встигла з мамою передивитися серіалів штибу «О Джоне, о Маршо». Дивно, але Боббі не турбувало б, якби мама просто кохала містера Бідермена і більш нічого. Звісно, було б мерзенно, адже містер Бідермен — покидьок, але це було б зрозуміло. Та відбувалося ще дещо. Якось пов’язане з маминою манерою трястися над кожним центом (ба навіть скнарістю), і щось же змусило її знову почати палити та інколи плакати ночами. Та ще й ця різниця між маминим Рендаллом Ґарфілдом, ненадійною людиною, що залишила по собі купу рахунків, і милим Ренді Ґарфілдом Аланни, що полюбляв гучну музику з автомата. Навіть у цьому може бути якийсь зв’язок з тим, що відбувається. Чи дійсно існували несплачені рахунки? А недійсний страховий поліс? І навіщо матері про таке брехати? Боббі не міг поговорити про все це з Керол. І не через бажання щось приховати. Просто не знав як.