Вони рушили вгору пагорбом. Боббі вхопився за один кінець скакалки і вони пішли пліч-о-пліч, тягнучи її поміж собою по тротуару. Раптом Боббі спинився, тицяючи в щось пальцем.
— Дивись.
На електричному дроті, натягнутому поперек вулиці понад їхніми головами, теліпався довгий жовтий хвіст повітряного змія, закручуючись, немов знак питання.
— Ага, бачу, — вичавила Керол здушеним голосом. Вони пішли далі.
— Йому треба їхати сьогодні, Боббі.
— Не може. Бій сьогодні ввечері. Якщо Албіні переможе, він мусить завтра приїхати в більярдну по зелень. Думаю, йому вона до зарізу потрібна.
— Ще й як, — погодилася Керол, — ти тільки поглянь на його одяг. Одразу видно, що з грошима в нього зовсім негусто. Мабуть, останнє поставив.
«Оте щодо одягу може помітити тільки дівчина», — майнуло в голові у Боббі. Він уже розтулив був рота, щоб поділитися цією думкою з Керол, аж раптом голос у них за спиною промовив:
— Диви-но! Малятко Джербер і малятко Малтекс. Як ся маєте, малючки?
Обоє озирнулися. До них по схилу повільно під’їжджало троє сентґебівців у помаранчевих сорочках. У прикріплених до велосипедів кошиках лежала купа різного бейсбольного реквізиту. В одного з хлопців, прищавого недоробка зі срібним хрестом, що теліпався на ланцюжку довкола шиї, за спиною висів саморобний сагайдак із бейсбольною битою.
«Уявив себе Робіном Гудом», — подумав Боббі. Та йому було страшно. Вони великі хлопці, старшокласники з парафіяльної школи, і якщо їм захочеться, щоб Боббі потрапив у лікарню, то саме там він і опиниться.
«Ниці люди в помаранчевих сорочках», — майнуло в голові.
— Здоров, Віллі, — звернулася Керол до одного з них, але не до недоробка з сагайдаком. Вона говорила спокійно, навіть весело, та Боббі вловив в її голосі страх, що тріпотів, мов пташині крильця. — Бачила, як ти граєш. У тебе добре виходить ловити.
У хлопця, до якого зверталася Керол, було потворне, недоліплене обличчя, що стриміло понад його тілом, виглядаючи з-під кучми зачесаного назад темно-рудого волосся.
Велосипед «Гаффі» під ним здавався комічно маленьким. Хлопець видавався Боббі схожим на троля з казки.
— А тобі що до того, малятко Джербер, — відгризнувся він.
Трійця сентґебівців порівнялася з Боббі та Керол. Тоді двоє, той, що з хрестом, і той, якого Керол назвала Віллі, посунули трохи далі. Тепер вони підштовхували велосипеди, звісивши ноги біля їх вилок. З дедалі більшим відчаєм Боббі помітив, що вони з Керол оточені. Він вловлював запах поту, змішаного з «Віталісом», яким несло від хлопців у помаранчевих сорочках.
— А ти хто такий, малятко Малтекс? — поцікавився третій сентґебівець, перехилившись через кермо й уважно глянувши на Боббі. — Ґарфілд, еге ж? Біллі Донаг’ю тебе ще з минулої зими шукає. Хоче повибивати зуби. Може, мені вибити кілька прямо тут, щоб йому добре пішло?
Боббі відчув, як у шлунку щось нудотно заповзало. Ніби змії в кошику.
«Тільки не плакати, — наказав собі Боббі. — Хай там що станеться, не плакати. Навіть, якщо доведеться лежати в лікарні. І спробувати її захистити».
Захистити від таких дорослих хлопців? Смішно.
— Чому ти такий злий, Віллі? — сказала Керол, звертаючись тільки до рудоволосого. — Ти ж не злий, коли сам. То навіщо вдаєш злого зараз?
Віллі зашарівся. Від рум’янцю, ще й вкупі з темно-рудим волоссям, значно темнішим, ніж у Боббі, здавалося, що хлопець палає аж від шиї. Боббі припустив, що йому стало не вельми приємно, коли друзі довідалися, що він може поводитися, як людина, коли їх немає поряд.
— Стули пельку, малятко Джербер, — гаркнув Віллі. — Чому б тобі просто не замовкнути і поцілувати свого хлопця, поки в нього ще всі зуби на місці?