Третій хлопець мав на собі мотопояс з пряжкою на боці і старезні бутси, вкриті стадіонним порохом. Він стояв позаду Керол. Раптом він наблизився, все ще підштовхуючи велосипеда, обіруч схопив Керол за хвоста і щосили потяг.
— Ай! — майже завищала Келол, більше від несподіванки, ніж від болю. Вона випручалася так рвучко, що ледь не впала. Боббі підхопив дівчину, а Віллі, який, за словами Керол, міг бути хорошим, коли поблизу немає його друзяк, зареготав.
— Для чого ти це зробив?! — заволав Боббі на типа з мотопоясом. Коли слова злетіли з його вуст, Боббі здалося, що він чув їх тисячу разів. Усе це скидалося на ритуал, фрази, які належить говорити, перш ніж почнеться справжня шарпанина й штовханина, і коли дадуть волю кулакам. Боббі знову пригадався «Володар мух»: як Ральф утікає від Джека і решти. На острові Ґолдінґа бодай були джунглі. А їм з Керол тікати нікуди.
Він скаже: «Бо мені так захотілося». Це наступне за сценарієм.
Та перш ніж хлопець із застебнутим на боці поясом встиг вимовити ці слова, його випередив Робін Гуд із саморобним сагайдаком на спині.
— Бо йому так захотілося. І що ти тепер будеш робити, малятко Малтекс?
Зненацька він стрімко, по-зміїному, викинув руку вперед і зацідив Боббі по обличчю. Віллі знову засміявся.
Керол ступила крок до нього.
— Віллі, прошу тебе, не треба.
Робін Гуд простяг руку, ухопив Керол за перед футболки і стиснув її в кулаці.
— Що, маєш вже троха цицьок? Нє, ще не дуже. Ти ще всього-на-всього малятко Джербер.
Він відштовхнув Керол геть. Боббі, якому в голові ще досі дзвонило від ляпаса, підхопив її і вдруге врятував від падіння.
— Давайте натовчем цьому голубенькому, — запропонував мотопояс, — не можу дивитися на його пику.
Вони підсунули ближче, колеса велосипедів урочисто заскрипіли. Тоді Віллі випустив свого велосипеда — той повалився на бік, ніби здохлий поні — і замахнувся на Боббі. Боббі підніс кулаки в блідій імітації Флойда Паттерсона.
— Гей, хлопці, що це тут відбувається? — пролунав позаду чийсь голос.
Віллі відвів кулак і, все ще не розтискаючи його, зиркнув через плече. Те ж саме зробили Робін Гуд і мотопояс. Біля узбіччя стояв старий, блакитний «студебекер» з іржавими приступками пасажирських дверей і магнітиком-Ісусом на приладовій панелі. Перед машиною стояла, демонструючи неймовірно пишний бюст і неймовірно широкі стегна, подруга Аніти Джербер, Ріонда. З літнім одягом їй ніколи не подружитися, це було ясно Боббі і в одинадцять років, та зараз вона виглядала, неначе богиня у бриджах.
— Ріондо! — закричала Керол ледь не зі слізьми. Вона проштовхнулася повз Віллі і хлопця з мотопоясом. Ні той, ні інший навіть не намагалися її схопити. Усі троє сентґебівців втупилися в Ріонду. Боббі впіймав себе на тому, що не зводить очей зі стиснутого кулака Віллі. Інколи, коли Боббі вранці прокидався, його пісюн був твердий, мов каменюка, і стояв сторч, ніби місячна ракета абощо. Дорогою до туалету він в’янув і м’якшав. Напружена рука Віллі так само зів’яла, долоня на її кінці розслабилася, розгортаючись назад у пальці. Від порівняння Боббі розібрав сміх, та він притлумив цей порив. Вони побачать, як він усміхається, однак нічого не зможуть зробити. Проте згодом… у якийсь інший день…
Ріонда поклала руки на плечі Керол і пригорнула її до своїх велетенських грудей. Вона прискіпливо вдивлялась у хлопців у помаранчевих сорочках і посміхалася. Посміхалася і навіть не намагалася це приховати.
— Віллі Ширмен, якщо не помиляюся?
Ще недавно здійнята рука повисла коло пояса. Промимривши щось, Віллі нахилився і підняв велосипеда.
— Річі О’Міра?
Хлопець з мотопоясом втупив очі в носаки своїх запилюжених бутс і теж щось пробурмотів. По його щоках розливався рум’янець.
— У всякому разі, хтось з О’Мірів. Вас там до дідька й ще трохи, ніяк не затямлю, хто є хто.
Її погляд метнувся до Робіна Гуда.
— А ти чий будеш, парубче? Дедем? Ти ніби на них трохи схожий.
Робін Гуд дивився на свої руки. На його пальці був шкільний перстень і він заходився його обертати.
Ріонда все ще тримала руку на плечі Керол. Керол, скільки могла досягнути, обхопила Ріонду рукою за стан. Коли Ріонда ступила на вузеньку смужку трави між дорогою і тротуаром, Керол, не дивлячись на хлопців, пішла за нею. Ріонда не зводила очей з Робіна Гуда.
— Краще тобі відповідати, синку, коли я звертаюся. Мені буде зовсім неважко знайти твою маму, як захочу. Треба тільки запитати отця Фіцджеральда.