— Я Гаррі Дулін, — врешті-решт вичавив хлопець і ще швидше закрутив перснем.
— Тож я майже вгадала, правда? — приязно сказала Ріонда, ступивши ще кілька кроків, що перенесли її на тротуар. Керол, боячись опинитися так близько від хлопців, спробувала її стримати, та Ріонда й бровою не повела. — Дедеми і Дуліни — всі переженилися між собою ще ген в графстві Корк в Ірландії, і тра-ля-ля, пішло-поїхало.
Ніякий не Робін Гуд, а хлопчисько на ім’я Гаррі Дулін з ідіотським саморобним сагайдаком для бейсбольної бити за спиною. Не Марлон Брандо з «Дикуна», а хлопець на ім’я Річі О’Міра, якому ще років зо п’ять, якщо не ніколи, не бачити «Гарлея», який би пасував до його мотопояса. І Віллі Ширмен, що в присутності друзів не насмілюється бути чемним з дівчиною. Щоб зменшитися до своїх правдивих розмірів достатньо було лише тілистої жінки у бриджах і топі на ґудзичках, яка примчала на допомогу не на білому скакуні, а в «студебекері» 54-го року. Ця думка мала б втішити Боббі, та чомусь не втішила. Він спіймав себе на думці про слова, сказані Вільямом Ґолдінґом: «Хлопців з острова врятувала команда військового корабля, їхнє щастя. Але хто врятує команду?»
Це безглуздя, ніхто в цю мить не потребував порятунку менше, ніж Ріонда Г’юсон, та ці слова не переставали мучити Боббі. А що, коли дорослих не існує? Якщо поняття «дорослий» — лише ілюзія? Якщо їхні гроші насправді лише іграшкові кульки, ділові угоди — не що інше, як просто вимінювання карток з бейсболістами, а їхні війни — всього-на-всього ігри в розбійників у парку? Що, коли під костюмами і сукнями всі вони залишилися шмаркатими дітлахами? Господи, цього ж не може бути, правда? Боббі від однієї цієї думки робилося моторошно.
Ріонда все ще не відривала очей від сентґебівців. На її губах грала недобра, досить небезпечна посмішка.
— Ви, троє здорових лобурів, не стали ж би чіплятися до дітей, молодших і слабших за себе? До того ж одна з них дівчинка, така як і ваші молодші сестрички.
Хлопці стояли тихо і вже навіть не бурмотіли. Тільки переминалися з ноги на ногу.
— Впевнена, що ви б такого не зробили, бо це було б боягузтво з вашого боку, як думаєте?
Вона знову дала їм можливість відповісти і купу часу, щоб послухати власне мовчання.
— Віллі? Річі? Гаррі? Ви ж не знущалися над ними, правда?
— Звичайно, що ні, — буркнув Гаррі.
«Якщо він закрутить перстень ще швидше, то в нього, найпевніше, загориться палець», — подумав Боббі.
— Якщо я таке подумаю, — провадила Ріонда, і далі небезпечно всміхаючись, — мені, очевидно, доведеться піти поговорити з отцем Фіцджеральдом. А він, мабуть, вважатиме, що треба поговорити з вашими батьками. Ну а ваші татусі, мабуть, вважатимуть своїм обов’язком відпарити вас по одному місцю… адже ви цього заслуговуєте, правда ж, хлопці? Ви ж умієте знущатися над меншими і слабшими.
Мовчанка тривала. Усі троє знову осідлали свої комічні велосипеди-недоростки.
— Вони лізли до тебе, Боббі? — звернулася до нього Ріонда.
— Ні, — випалив Боббі, не задумуючись.
Ріонда поклала пальця на підборіддя Керол і підняла її обличчя догори.
— А до тебе, любонько?
— Ні, Ріондо.
Ріонда посміхнулася Керол, і хоч в очах у дівчини стояли сльози, вона всміхнулась у відповідь.
— Що ж, хлопці, схоже, ви вийшли сухими з води, — підвела риску Ріонда. — Вони кажуть, що ви не зробили нічого такого, за що вам би довелося пережити кілька зайвих неприємних хвилин у сповідальні. Як на мене, ви винні їм трохи вдячності, що скажете?
«Мр-брм-мр», — від сентґебівців.
«Будь ласка, залиш усе, як є, — подумки благав Боббі, — не змушуй їх дякувати, не тицяй їх носами!»
Можливо Ріонда почула його думки — у Боббі тепер були всі підстави вірити в подібне — тому що вона сказала:
— Ну гаразд, цю частину можна й опустити. Шуруйте додому, хлопці. Ага, Гаррі, як побачиш Мойру Дедем, передай, що Ріонда і далі щотижня їздить на бінго до Бріджпорта, якщо треба її підвезти.
— Передам, обов’язково, — сказав Гаррі, сів на велосипеда і покотив угору пагорбом, і досі не відриваючи погляду від тротуару. Якби назустріч вийшов пішохід, він би, напевно, його переїхав. Двоє приятелів подалися слідом, налягаючи на педалі, щоб його наздогнати.
Ріонда проводжала їх очима, її посмішка поволі зів’яла.
— Ірландський набрід, — нарешті сказала вона. — Тільки й чекай біди. Ну й нехай забираються на всі чотири вітри. Керол, ти справді в порядку?
Керол сказала, що так.
— Боббі?