— Сьогодні, — пропищав Боббі по-дитячому тонко. — Зустрів її в парку і воно якось… само вилетіло.
— Буває, — серйозно сказав Тед. — Я це чудово знаю. Дамбу іноді просто прориває. А може, так і краще. Попередиш Керол, що, можливо, я захочу зв’язатися з тобою через неї?
— Ага.
Тед замислився, постукуючи пальцем по губах. Потім кивнув.
— На листівках угорі писатиму «Люба К» замість «люба Керол», а внизу стоятиме підпис «друг». Так ви обоє знатимете, хто їх надіслав. Домовились?
— Ага, — сказав Боббі. — Супер.
Не супер. І взагалі нічого зовсім не супер, та краще, ніж нічого.
Раптом Боббі підніс руку до вуст, поцілував кінчики пальців і дмухнув на них. Тед, що сидів на канапі, всміхнувся, упіймав поцілунок і приклав його до своєї поораної щоки.
— А зараз краще йди спати, Боббі. Сьогодні був ще той день, та й пізно вже.
Боббі ліг у ліжко.
Спершу Боббі подумав, що сон той самий, що й вчора. Бідермен, Кушмен і Дін женуться за мамою по джунглях на острові Вільяма Ґолдінґа. Потім він збагнув, що дерева і ліани — лише візерунок на шпалерах, а стежка, по якій летіли мамині ноги, — насправді брунатний килим. Це не джунглі, а готельний коридор. Намальована його уявою версія готелю «Ворік».
Та містер Бідермен і двоє інших покидьків були тут як тут. Однак тепер до погоні долучилися ще й сентґебівці: Віллі, Річі та Гаррі Дулін. У всіх на обличчях були оті смуги білого і червоного кольору. І всі вони мали на собі жовтогарячі камзоли з червоним сяйливим оком на грудях:
Якщо не враховувати камзолів, на них нічого не було. Причандалля теліпалося і підстрибувало в гніздечках густого лобкового волосся. Усі, крім Гаррі Дуліна, вимахували списами. У нього в руках була бейсбольна бита, зазублена з обох кінців.
— Вб’ємо суку! — репетував Кушмен.
— Вип’ємо її кров! — вигукнув Дон Бідермен і метнув списа в Ліз Ґарфілд, ледь вона встигла майнути за ріг. Спис, посмикуючись, увігнався в укриту лісовим візерунком стіну.
— Застромимо його в її брудну пизду! — волав Віллі. Віллі, який міг бути добрим, коли друзів не було поряд. Червоне око в нього на грудях було витріщене. Пеніс під ним теж ніби витріщався.
«Біжи, мамо!» — спробував крикнути Боббі. Та з губ не злетіло ні звуку. У нього не було рота, не було тіла. Боббі перебував ніби там, а ніби деінде. Він летів поряд з мамою, неначе її тінь. Чув, як вона хапає повітря, бачив тремтячі, перекривлені жахом губи, порвані панчохи. Елегантна сукня теж була розідрана. Одна грудь була подряпана, з неї скрапувала кров. Одне око майже заплющене. Складалося враження, ніби вона вистояла кілька раундів проти Едді Албіні або Урагана Гейвуда, а може, й проти обох одразу.
— Ми тебе розідремо! — верещав Річі.
— Живцем з’їмо! — підхопив Кертіс Дін на все горло. — Кров вип’ємо, тельбухи випустимо!
Мама озирнулася на них і її ноги (туфлі вона десь загубила) зашпорталися одна об одну.
— Мамо, не треба! — застогнав Боббі. — Заради всього святого, не треба!
Ніби почувши сина, Ліз відвернулася і спробувала бігти швидше.
Вона промчала повз оголошення:
ДОПОМОЖІТЬ, БУДЬ ЛАСКА, ЗНАЙТИ НАШУ ДОМАШНЮ СВИНКУ!
ЛІЗ — наш ТАЛІСМАН!
ЛІЗ 34 РОКИ!
вона — ЗЛЮКА, але МИ ЛЮБИМО ЇЇ!
зробить усе, що захочете, якщо сказати їй: «ОБІЦЯЮ» (АБО)
«НА ЦЬОМУ МОЖНА ЗАРОБИТИ»
!ДЗВОНІТЬ: Гаузітонік, 5-8337
(АБО) ПРИНОСЬТЕ у «ГРИЛЬ ВІЛЬЯМА ПЕННА»!
запитайте НИЦИХ ЛЮДЕЙ У ЖОВТИХ ПЛАЩАХ!
пароль: «МИ ЛЮБИМО З КРОВ’Ю!»
Мама теж помітила оголошення і цього разу, коли її ноги вдарилися одна об одну, вона таки впала.
«Мамо, підводься!» — закричав Боббі. Та вона не підвелася. Можливо, не змогла. Натомість поповзла по брунатному килиму, раз-по-раз озираючись через плече. Волосся спітнілими пасмами падало на чоло та обличчя. Сукня на спині була розірвана і Боббі бачив її голі сідниці. Трусів не було. Що гірше, стегна позаду були забризкані кров’ю. Що вони з нею зробили? Боже праведний, що вони зробили з його мамою?
Попереду з-за рогу виринув Дон Бідермен. Знайшовши коротший хід, він перерізав їй шлях. Інші йшли одразу ж за ним. Тепер пеніс містера Бідермена стояв сторч, як часом бувало в Боббі, коли він уранці ще не виліз з ліжка і не сходив до туалету. Проте член містера Бідермена був величезний: схожий на Кракена, на Триффіда, на Тшудовисько. І Боббі подумав, що знає, звідки кров у мами на ногах. Знав, хоч і не хотів знати.