— Що таке?
Боббі відсьорбнув шипучки. Любити більше її він не став, та це був єдиний напій у холодильнику. А ще вона була холодна.
— Про що це я думаю? — Тед провів долонею по чолі, так, ніби в нього зненацька заболіла голова. — Цей роман же ще не написано.
— Це як?
— Ніяк. Я заговорився. Чому б тобі не піти трохи на вулицю, розім’яти ноги? Може, я приляжу ненадовго. Вночі спалося щось не дуже.
— Добре.
Боббі здалося, що трохи свіжого повітря, нехай навіть гарячого повітря, йому не завадить. Хоча слухати Теда було цікаво, Боббі відчув, що стіни квартири ніби насуваються на нього.
«Бо я точно знаю, що Тед від’їжджає, — вирішив Боббі. — Ось тобі й маленька, сумна рима: бо я точно знаю, що Тед від’їжджає».
Коли Боббі зайшов у свою кімнату по бейсбольну рукавицю, у голові на мить зринула згадка про брелок з «Кутової лузи», який він збирався подарувати Керол на знак того, що вони тепер хлопець і дівчина. Та тут йому пригадалися Гаррі Дулін, Річі О’Міра і Віллі Ширмен. Вони ж точно теж десь на вулиці, і коли підловлять його самого, то, найімовірніше, зіб’ють на квасне яблуко. Уперше за два чи три дні Боббі пожалкував, що тут немає Саллі. Саллі ще шмаркач, як і Боббі, та характер у нього крутий. Дулін з дружками могли б його віддубасити, та Саллі-Джон змусив би їх поплатитися за таку честь. Утім Ес-Джей у таборі, тож немає про що говорити.
Боббі й не подумав залишитися: не може ж він усе літо ховатися від таких, як Віллі Ширмен. Це було б по- дебільному. Та, виходячи на вулицю, Боббі нагадував собі бути обережним і постійно пильнувати. Якщо він помітить їх вчасно, проблем не виникне.
Заклопотаний сентґебівцями, Боббі вийшов з номера 149, і брелок, особливий сувенір з району внизу, вилетів у нього з голови. Він лежав на поличці у ванній, поруч зі склянкою з зубними щітками. Саме там, де Боббі й залишив його напередодні.
Здавалося, він тиняється чи не по всьому Гарвічу. Від Броуд-стрит до парку. Сьогодні на полі C не було жодного сентґебівця. Його зайняла команда ветеранської організації «Американський легіон», яка під палючим сонцем пропрацьовувала подачі й перехоплення в повітрі. З парку Боббі подався на площу, з площі — на вокзал. Він стояв у газетному кіоску біля залізничного моста і розглядав видання у м’яких палітурках (власник, містер Бертон, дозволяв трохи подивитися, якщо не рухати, як він казав, «товари» руками), коли загула міська сирена. Обоє сіпнулися.
— Мати Божа, а з нею шо сталося? — обурився містер Бертон. Пакетики жуйок розсипалися по всій підлозі й він нахилився їх збирати, його сірий робочий фартух задерся. — Зараз же лиш п’ятнадцять по одинадцятій!
— Справді ранувато, — згодився Боббі й невдовзі пішов геть. Розглядання втратило всю принадливість.
Боббі попрямував на Рівер-авеню, дорогою заскочив у пекарню «Тіп-Топ» купити за два центи півбуханця вчорашнього хліба і поцікавитись у Джорджі Саллівана, як там Ес-Джей.
— Чудово, — сказав найстарший брат Саллі, — у вівторок прислав листівку, що сумує за сім’єю і хоче додому, в середу пише, що вчиться пірнати, а нині — що йому так добре в житті ще не було і він хоче лишитися там назавжди, — він засміявся, кремезний двадцятирічний ірландець з могутніми ірландськими руками і плечима. — Може там і лишитися, але мама буде сумувати, як не знаю що. Качок годувати зібрався?
— Ага, як завжди.
— Лиш не давай їм дзьобати пальці. Ці кляті річкові качки переносять усяку заразу. Вони…
На площі, на будинку мерії, годинник почав видзвонювати дванадцяту, хоч до неї залишалося ще п’ятнадцять хвилин.
— Та що це сьогодні таке? — сказав Джорджі. — То сирена гуде раніше, то бісів міський годинник збився.
— Може, через спеку, — припустив Боббі.
Джорджі глянув на нього з сумнівом.
— Ну… чим не причина.
«Ага, — подумав Боббі, виходячи на вулицю, — і куди безпечніша, ніж решта».
Боббі попрямував до Рівер-авеню, на ходу жуючи хліб. Поки знайшов лавочку на березі річки Гаузетонік, більша частина припасеного хліба зникла в його роті. З очерету перевальцем причалапали сповнені надії качки. Боббі заходився кидати їм решту хліба і, як завжди, веселився, спостерігаючи, з якою пожадливістю вони накидаються на дрібки і при цьому закидають голівки назад.
Невдовзі Боббі почало хилити на сон. Він дивився на річку, на мерехтливе мереживо сонячних зайчиків на воді, але спати хотілося ще дужче. Він проспав цілу ніч, але так і не відпочив.