Боббі задрімав з руками, повними крихт. Качки покінчили з тим, що знайшли у траві, й підступили ближче, тихо, задумливо покахкуючи. Годинник на площі вибив другу о дванадцятій двадцять і люди в центрі хитали головами, запитуючи одне в одного, куди котиться світ.
Сон Боббі ставав усе глибшим і, коли на нього впала тінь, він цього ані помітив, ані відчув.
— Гей, малий.
Голос був тихий і наполегливий. Боббі здригнувся, судомно хапнув повітря і випростався, кулаки розтиснулися і решта крихт посипалась додолу. У животі знову заповзали змії. Це не був ні Віллі Ширмен, ні Річі О’Міра, ні Гаррі Дулін. Боббі зрозумів це навіть спросоння. Та він майже пошкодував, що то не хтось із них. Або навіть усі троє. Побої — не найгірше, що може трапитися. Далеко не найгірше. Чорт, і як він тільки взяв і отак заснув?
— Малий.
Качки товклися Боббі по ногах, б’ючись за неочікуване частування, що на них звалилося. Крила молотили по гомілках і ступнях, та це було десь далеко-далеко.
Він бачив тінь чоловічої голови, що лежала на траві перед ним. Чоловік стояв позаду.
— Малий.
Боббі повільно, з хрускотом обернувся. Чоловік виявиться одягненим у жовтий плащ і десь на плащі буде око, вирячене червоне око.
Та на чоловікові був бежевий літній костюм. Черевце його вже почало переростати в черево й у тому місці на піджаку утворилася сумка, як у кенгуру. Боббі одразу ж збагнув, що це все-таки не один з них. За очними яблуками не свербіло, ніяких чорних ниток перед очима… а головне — це не істота, що тільки видає себе за людину. Це й була людина.
— Що? — промимрив Боббі тихим, розгубленим голосом. І досі не вірилося, як він міг отак заснути, отак від’їхати. — Чого вам треба?
— Я дам тобі два долари, якщо дозволиш мені посмоктати, — промовив чоловік у бежевому костюмі. Сягнувши до кишені піджака, він видобув звідти гаманця. — Можемо піти за он те дерево. Нас ніхто не побачить. Тобі сподобається.
— Ні, — сказав Боббі і встав. Він не до кінця розумів, про що говорить чоловік у бежевому костюмі, та деяке поняття в нього було. Качки сипонули врозтіч, та хліб був занадто великою спокусою, тож вони повернулися і знову почали витися й дзьобати навколо кросівок Боббі. — Мені вже час додому. Моя мама…
Чоловік підступив ближче, і далі тримаючи гаманця. Так, ніби вирішив віддати Боббі не якихось паскудних два долари, а геть усе.
— Тобі не конче робити це мені. Я сам тобі відсмокчу. Давай, що скажеш? Даю три долари, — голос чоловіка тремтів, то злітаючи до верхніх регістрів гами, то падаючи до нижніх, ніби сміючись, а наступної миті майже плачучи. — На три долари можна цілий місяць ходити в кіно.
— Ні, справді. Я…
— Тобі сподобається, усім моїм хлопчикам подобається.
Чоловік простяг руки до Боббі і йому раптом пригадалося, як Тед узяв його за плечі, поклав руки на потилицю і пригорнув до себе. Вони тоді були так близько, що майже могли поцілуватися. Тоді все було не так і водночас так само. Деякою мірою.
Не тямлячи, що робить, Боббі нахилився і зловив одну качку. Підняв догори отетерілу крякалку, верткий клубок з дзьоба, крил і лап, що веслували в повітрі, мигцем побачив чорну намистинку ока, і кинув у чоловіка в бежевому костюмі. Той зарепетував і здійняв руки, затуляючи обличчя, і впустив гаманця.
Боббі побіг.
Дорога додому лежала через площу, і на телефонному стовпі коло кондитерської Боббі угледів оголошення. Він підійшов ближче і прочитав його з німим жахом. Боббі не пам’ятав сну, що наснився йому цієї ночі, та в ньому було щось схоже на це оголошення. Він був певен.
ВИ ЧАСОМ НЕ БАЧИЛИ БРОТІҐЕНА?
це СТАРИЙ ДВОРНЯГА, та МИ ЙОГО ЛЮБИМО!
у БРОТІҐЕНА БІЛА ШЕРСТЬ і БЛАКИТНІ ОЧІ!
він ДОБРИЙ ДО ЛЮДЕЙ! ЇСТИМЕ
НЕДОЇДКИ ВАМ З РУК!
ОБІЦЯЄМО ВЕЛИКУ ВИНАГОРОДУ ($ $ $ $)
ЯКЩО ПОБАЧИТЕ БРОТІҐЕНА!
ТЕЛЕФОНУЙТЕ: 5-8337, Гаузітонік! (АБО)
ПРИВЕДІТЬ БРОТІҐЕНА на Гайґейт-авеню, 745!
Будинок РОДИНИ САҐАМОРІВ!
«Сьогодні невдалий день, — подумав Боббі, дивлячись, як його рука тягнеться до стовпа і зриває оголошення. Неподалік, на одній з лампочок навісу кінотеатру «Гарвіч» теліпався блакитний хвіст паперового змія. — Зовсім невдалий. Не треба було виходити на вулицю. А найкраще — взагалі не вставати з ліжка».
Гаузітонік, 5-8337, як і в оголошенні про вельш-коргі Філа… та тільки якщо в Гарвічі й існувала телефонна станція Гаузітонік, Боббі про неї ніколи не чув. Частина номерів була підімкнена до станції Гарвіч, а інша частина — до Коммонвелс. Але Гаузітонік? Такої не було ні тут, ні в Бріджпорті.