На пагорбі Броуд-стрит було так само безлюдно, як і в парку. Тротуар відсвічував, немов повітря над сміттєспалювальною піччю. Скільки сягало око, ніде не було жодного перехожого чи автомобіля.
Вони ступили на тротуар і Боббі саме збирався спитати, чи зможе Керол перейти вулицю, коли вона тоненьким голоском прошепотіла:
— Ой, Боббі, я непритомнію.
Боббі в паніці глянув на Керол і побачив, що очі в неї закотилися і видно було лише блискучі білки. Вона хиталася, неначе спиляне майже під корінь дерево.
Боббі зігнувся і, коли коліна Керол підкосилися, інстинктивно підхопив її під стегна й спину. Він був з правого боку, тому зумів зробити це, не травмувавши ще більше лівої руки. Втім Керол, навіть зомлівши, і далі підтримувала лікоть правою долонею, тож рука була сяк-так зафіксована.
Керол Джербер і Боббі були одного зросту (Керол, може, трішечки-трішечки вища) і мали приблизно однакову вагу. Взагалі, він не мав би бути здатен нести її на руках по Броуд-стрит, навіть спотикаючись на кожному кроці. Та в людей у шоковому стані можуть з’явитися просто богатирські сили. Боббі ніс її, зовсім не спотикаючись. Навіть біг під палючим червневим сонцем. Ніхто його не зупинив, ніхто не поцікавився, що сталося з дівчинкою, ніхто не запропонував допомогти.
Боббі чув шум машин на Ашер-авеню, та ця частина світу була моторошно схожа на Мідвіч, де всі ні з того ні з сього заснули.
Віднести Керол до матері Боббі й на думку не спало. Квартира Джерберів містилася вище по схилу, та причина була не в цьому. Єдиним, хто міг би допомогти, був Тед. Треба віднести її до нього. Тед знатиме, що робити.
Надприродна сила почала покидати Боббі, коли він видирався східцями на ґанок свого будинку. Він похитнувся і гротескне, подвійне плече Керол вдарилося об перила. Вона зойкнула й уся напружилася в нього на руках. Напівстулені повіки широко розплющилися.
— Майже на місці, — сказав Боббі захеканим шепотом, майже несхожим на його голос. — Майже прийшли. Вибач, що через мене ти вдарилася, але ми ледь не…
Двері розчинилися і з’явився Тед. На ньому були сірі штани від костюма і майка без рукавів. Петлі підтяжок погойдувалися аж біля колін. Тед виглядав здивованим і стривоженим, але не переляканим.
Боббі здолав останню сходинку, а тоді хитнувся назад. Одну жахливу мить йому здавалося, що він от-от гепнеться вниз, можливо, розбивши голову об цементну доріжку. Та Тед підхопив його і Боббі вдалося відновити рівновагу.
— Дай її мені, — сказав Тед.
— Спершу зайди з другого боку, — видихнув Боббі. Руки напнулися, мов гітарна струна, плечі палали вогнем. — Цей бік пошкоджений.
Тед підійшов і став поряд із Боббі. Керол дивилася на них знизу вгору, її попелясте волосся перекинулося Боббі через зап’ястя.
— Вони покалічили мене, — прошепотіла Керол, звертаючись до Теда. — Віллі… Я просила його зупинити їх, та він не схотів.
— Не розмовляй, — сказав Тед, — з тобою все буде гаразд.
Тед забрав її в Боббі якомога обережніше, та ліва рука все ж трохи зсунулася. Подвійне плече сіпнулося під білою блузкою. Керол застогнала і розплакалася. З правої ніздрі пішла свіжа кров, одна яскраво-червона крапля на шкірі. В голові у Боббі на мить сяйнув образ з учорашнього сну. Око, червоне око.
— Боббі, притримай двері.
Боббі розчинив їх навстіж. Тед поніс Керол по коридору до квартири Ґарфілдів. В цей же самий момент Ліз Ґарфілд спускалася залізними східцями, що вели з платформи, де зупинявся потяг Нью-Йорк — Нью-Гейвен — Гартфорд, на Мейн-стрит, де була стоянка таксі. Вона йшла з повільною обережністю хронічного інваліда. У кожній руці погойдувалася валіза. Вийшло так, що містер Бертон, власник газетного кіоску, саме вийшов на поріг покурити. Він побачив, як Ліз зійшла до підніжжя сходів, відгорнула вуаль на своєму капелюшку й обережно провела по обличчю хусточкою, кривлячись від кожного дотику. Вона зробила макіяж, і то сильний, та це не допомогло, а, навпаки, привертало увагу до того, що з нею сталося. Від вуалі користі було більше, хоч і затуляла лише верхню половину обличчя, тож Ліз опустила її знову. Вона підійшла до першого водія, що байдикував без роботи. Таксист вийшов допомогти їй з багажем.
Бертон запитував себе, хто це її так прикрасив. Він сподівався, що, хоч хто б це був, його голову вже масують міцними гікоревими кийками кремезні копи. Людина, що робить таке з жінками, нічого кращого й не заслуговує. Людині, що робить таке з жінками, на волі робити нічого. Така була його думка.