— Згодяться, — сказав Тед, беручи ножиці до рук. Тоді звернувся до Керол: — Доведеться зіпсувати тобі блузку. Мені шкода, але я мушу оглянути плече і хочу, щоб боліло якомога менше.
— Нічого страшного, — сказала Керол і знову спробувала всміхнутися. Боббі відчув ледь не побожність перед її сміливістю. Якби його плече було в такому стані, він, мабуть, мекав би, немов вівця, що заплуталася в огорожі з колючого дроту.
— Додому можеш вдягнути якусь футболку Боббі. Боббі, ти ж не проти?
— Само собою, що мені парочка натільних вошей?
— Дотепник, — кинула Керол.
Як міг акуратно, Тед розрізав блузку спершу на спині, потім спереду. Покінчивши з цим, він потяг половинки в сторони, немов яєчну шкаралупу. На лівому боці дуже обережно, та Керол все одно хрипко скрикнула, коли пальці Теда зачепили плече. Боббі підскочив. Його серце, що було почало битися рівніше, знову шалено закалатало.
— Вибач, — пробурмотів Тед. — Лишенько. Ти тільки поглянь.
Плече Керол мало кепський вигляд, але не такий, як боявся Боббі. Мабуть, так трапляється майже завжди, коли наважишся зіткнутися з проблемою віч-на-віч. Друге плече було вище за нормальне, шкіра на ньому напнулася так, що Боббі дивувався, як вона просто не тріснула. Плече набрало насиченого, бузкового кольору.
— Дуже зле? — спитала Керол. Вона дивилася в другий бік, на протилежну стіну кімнати. На її дрібному обличчі застиг змучений вираз виголоднілої дитини з ЮНІСЕФ. Скільки Боббі міг судити, після того єдиного погляду мигцем на поранене плече вона більше не дивилася. — Я проходжу в гіпсі все літо?
— Не думаю, що тобі взагалі накладуть гіпс.
Керол запитливо глянула йому в обличчя.
— Перелому немає, дитино, тільки вивих. Хтось вдарив тебе в плече…
— Гаррі Дулін…
— …з такою силою, що вибив голівку плечової кістки лівої руки з суглоба. Думаю, я зумію повернути її на місце. Зможеш перетерпіти нестерпний біль одну або дві секунди, якщо знатимеш, що потім усе має бути добре?
— Так, — відповіла Керол, ні секунди не вагаючись. — Вправте його, містере Бротіґен, прошу.
Боббі глянув на Теда з деяким сумнівом.
— Ти справді це можеш?
— Так, дай мені свій пасок.
— Га?
— Пояс. Давай його сюди.
Боббі розперезав свій майже новенький, подарований на Різдво пояс, і простяг Тедові. Той взяв його, ні на мить не зводячи очей з Керол. — Як твоє прізвище, люба?
— Джербер. Вони обзивали мене малятком Джербер, та я не малятко.
— Я й не сумніваюся. І зараз ти це доведеш.
Тед підвівся, зручно вмостив Керол на стільці і став перед нею навколішки, наче тип зі старого фільму, що готується пропонувати руку і серце. Склав пояс Боббі вчетверо у своїх великих долонях і заходився штрикати ним здорову руку Керол, аж доки та не відпустила ліктя і не взялася пальцями за петлі.
— Добре. А тепер засунь його до рота.
— Засунути пояс Боббі собі до рота?
Тед ні на мить не відривав очей від Керол. Він заходився гладити її неушкоджену руку від ліктя до зап’ястя. Пальці ковзнули вниз… завмерли… поповзли вгору до ліктя… потім знову ковзнули вниз.
«Він ніби її гіпнотизує», — подумав Боббі, та тут не було ніяких «ніби»: так воно насправді й було. Його зіниці знову почали проробляти отой химерний фокус: вони то розширювалися, то звужувалися, то розширювалися, то звужувалися, то розширювалися, то звужувалися. Вони рухалися повністю злагоджено з пальцями. Керол, розтуливши губи, втупилася йому в обличчя.
— Теде… твої очі…
— Так, так, — відгукнувся він нетерпляче, ніби його не вельми обходило, що там коїться з його очима. — Біль підіймається, Керол, ти це знаєш?
— Ні…
Очі Керол приковані до його очей. Його пальці на її руці то підіймаються, то опускаються… то підіймаються, то опускаються… Зіниці Теда, ніби сповільнений пульс. Боббі побачив, як Керол розслабилася на стільці. Вона все ще тримала пояс у руках і, коли Тед зупинився рівно на стільки, щоб торкнутися тильного боку її долоні, вона, не опираючись, піднесла його до обличчя.
— О так, — говорив Тед, — біль підіймається від свого витоку до мозку. Коли я вправлятиму плече на місце, болю буде багато. Але ти перехопиш майже весь біль ротом, перш ніж він дістанеться до мозку. Ти затиснеш біль зубами і затримаєш у поясі Боббі. Тоді в голову, де болить найбільше, потрапить лише дещиця. Керол, ти мене розумієш?
— Так… — голос Керол лунав десь здалеку. Вона здавалася дуже маленькою на цьому стільці з прямою спинкою, одягнена лише в шорти і кросівки.