— Маєте рацію.
Ліз глибоко вдихнула, затамувала дух, потім видихнула. Глянула на Боббі, відвела очі.
Боббі щирим серцем бажав, щоб вона простягла руку, трохи йому допомогла, бодай встати, та мама обернулася до Керол. На ноги Боббі звівся сам.
— Що тут відбувається? — спитала Ліз у дівчини.
І досі плачучи, хапаючи повітря і захлинаючись словами, Керол розповіла мамі Боббі, як троє старших хлопців знайшли її в парку і як спершу все просто скидалося на жарт, нехай і зліший за інші, та все одно жарт. Потім Гаррі справді заходився її бити, а інші тримали. Хрускіт у плечі перелякав їх і вони втекли. Вона розказала Ліз, як Боббі знайшов її через хвилин п’ять або десять, точно не знає, бо страшенно боліло, і приніс сюди. Тед вправив їй руку, давши пояс Боббі, щоб перехопити ним біль. Керол нахилилася, підібрала пояс і показала Ліз крихітні відбитки зубів із сумішшю гордощів і ніяковості.
— Я перехопила не весь, але багато.
Ліз лише мигцем глянула на пояс, тоді обернулася до Теда.
— Навіщо ти порвав їй блузку, босе?
— Вона не порвана! — вигукнув Боббі, раптом розсердившись на маму. — Тед розрізав її, щоб оглянути і вправити плече, щоб не боліло ще більше! Я дав йому ножиці, чорт забирай! Мамо, чому ти така дурна? Чому не можеш зрозуміти…
Мама замахнулася, не обертаючись, заставши Боббі зовсім зненацька. Тильний бік розкритої долоні врізався в обличчя збоку, вказівний палець потрапив у око. Спиця болю штрикнула глибоко в мозок. Сльози враз висохли — ніби в помпі, що їх регулює, сталося коротке замикання.
— Не смій називати мене дурною, Бобику, — процідила вона, — навіть у гарячці.
Керол з острахом дивилася на качконосу відьму, що повернулася на таксі в одязі місіс Ґарфілд. На місіс Ґарфілд, яка втікала і відбивалася, коли вже більше не могла бігти. Та врешті-решт вони взяли те, що хотіли.
— Не треба бити Боббі, — сказала Керол, — він не такий, як ті люди.
— Він що, твій хлопець? — Ліз засміялася. — Так? Що ж, з Богом! Та відкрию тобі секрет, любонько: він такий же, як його тато, як і твій тато, як і решта чоловіків. Іди до ванної. Я помию тебе і знайду щось одягнутися. Боже, який тут гадючник!
Керол ще якусь мить дивилася на неї, потім розвернулася і пішла до ванної. Її гола спина виглядала тендітною й беззахисною. І білою. Такою білою проти засмаглих рук.
— Керол! — гукнув Тед навздогін. — Ну як, краще?
Боббі подумав, що він питає не про руку. Зараз ні.
— Так, — відповіла Керол, не обертаючись, — але я все одно чую її в далині. Вона кричить.
— Хто кричить? — поцікавилася Ліз. Керол не відповіла. Увійшла в ванну і зачинила за собою двері. Ліз витріщалася на них якусь мить, ніби щоб пересвідчитися, що Керол не визиратиме назовні, а тоді обернулася до Теда. — Хто кричить?
Тед тільки з острахом дивився на неї, наче в будь-який момент очікуючи нового нападу міжконтинентальної балістичної ракети.
Ліз запосміхалася. Боббі знав цю посмішку «У-мене-здають-нерви». Хіба могли в неї ще залишитися бодай якісь нерви? З підбитими очима, зламаним носом і розпухлою губою? Від цієї посмішки вигляд у неї був моторошний. Не мама, а якась несповна розуму.
— Добрий самарянин мені знайшовся. Скільки разів ти її обмацав, коли вправляв руку? Там мало що є, та б’юсь об заклад, ти вивчив усе, що міг, еге ж? Ніколи не пропустиш нагоди, я не помиляюся? Ну ж бо, скажи матусі правду.
Боббі дивився на матір з дедалі дужчим розпачем. Керол розповіла їй усе — геть усю правду, — а вона знову за своє. Знову! О Господи!
— У цій кімнаті справді є небезпечний дорослий, — промовив Тед, — але це не я.
Спершу на її обличчі з’явилося нерозуміння, потім недовіра, нарешті гнів.
— Та як ти смієш? Як ти смієш?!
— Він нічого не робив! — заверещав Боббі. — Хіба ти не чула, що сказала Керол? Хіба ти…
— Стули свою пельку, — кинула вона, не дивлячись на Боббі. Її очі не відривалися від Теда.
— Думаю, копи тобою дуже зацікавляться. У п’ятницю Дон телефонував до Гартфорда, ще перед тим, як… як… я його попросила. У нього там друзі. Ти ніколи не працював на штат Коннектикут, ні в управлінні контролера, ні деінде. Ти сидів за ґратами, правильно?
— Сидів, у певному сенсі, — сказав Тед. Вигляд у нього був спокійніший, хоч по обличчі й далі текла кров. Він вийняв з кишені сорочки цигарки, поглянув на них, засунув назад. — Але не в такій в’язниці, як ви думаєте.
«І не в цьому світі», — подумав Боббі.
— І за що ж це? — поцікавилася Ліз. — За першокласне полегшення мук маленьких дівчаток?