— У мене є дещо цінне, — пояснив Тед, підніс руку і постукав себе по скроні. Коли прибрав пальця, той був поцяткований кров’ю. — Є ще інші, такі як я. І є люди, робота яких нас відловлювати, утримувати і використовувати для… одним словом, використовувати, обмежимося цим. Я і ще двоє втекли. Одного схопили, другого вбили, тільки я залишився на волі. Тобто, якщо… — він роззирнувся. — …якщо це можна назвати волею.
— Ти схиблений, Бреттіґене. Схиблений старий. У тебе не просто зсув по фазі, її взагалі вибило. Я телефоную в поліцію. Нехай вони вирішують, чи відіслати тебе назад до в’язниці, з якої ти втік, чи в клініку в Денбері.
Вона нахилилася, простягла руку по телефон.
— Ні, мамо! — сказав Боббі й потягнувся до неї. — Не…
— Боббі, ні! — різко сказав Тед.
Боббі відступив. Поглянув спершу, як мама згребла в долоню телефон, потім на Теда.
— Не в її теперішньому стані, — сказав Тед, — зараз вона не може припинити кусатися.
Ліз Ґарфілд подарувала Теду сяйливу, майже неописну посмішку, мовляв, хороша спроба, негіднику, і зняла слухавку з важеля.
— Що відбувається? — гукнула Керол з ванної. — Можна мені вийти?
— Ще ні, люба, — озвався Тед, — зачекай трішки.
Ліз поклацала важелями для вибивання, зупинилася, прислухалася, задоволена результатом. Почала набирати номер.
— Зараз з’ясуємо, хто ти, — сказала вона якимось дивним, довірчим тоном. — Це доволі цікаво. І що ти накоїв. Це ще цікавіше.
— Якщо зателефонуєте в поліцію, вони дізнаються й те, хто ви, і що ви накоїли, — відбив Тед.
Ліз припинила тиснути на кнопки і подивилася на нього. То був хитрий, косий погляд, якого Боббі раніше не бачив.
— Про що це ти в біса говориш?
— Про дурну жінку, якій слід було обирати краще. Про необачну жінку, яка достатньо надивилася на свого шефа, щоб розуміти, що й до чого; яка почула чимало його розмов з дружками, щоб збагнути, що семінари, які вони відвідують, здебільшого зводяться до пиятик і сексуальних оргій, плюс вряди-годи косячка-другого; про нерозумну жінку, що дозволила жадібності взяти гору над здоровим глуздом.
— Хіба ти знаєш, як воно бути самій? — закричала Ліз. — Мені сина треба ставити на ноги!
Вона подивилася на Боббі, ніби вперше за весь час згадавши, що в неї є син, якого треба ставити на ноги.
— І як багато з цього, по-вашому, треба почути Боббі? — поцікавився Тед.
— Ти нічого не знаєш. Не можеш знати.
— Я знаю все. Питання лише в тому, скільки ви хочете, щоб дізнався Боббі. А ваші сусіди? Якщо по мене приїде поліція, їм стане відомо все, що знаю я, обіцяю, — Тед помовчав. Зіниці його були непорушні, та очі ніби збільшилися. — Мені відомо все, повірте… і краще не перевіряти це на ділі.
— Навіщо тобі робити мені зле?
— Не буду, якщо матиму вибір. Ви і так достатньо постраждали, як через саму себе, так і через інших. Дайте мені поїхати, це все, про що я прошу. Я однаково збирався геть, тож не заважайте мені. Я нічого не зробив, лише намагався допомогти.
— Аякже, — кинула Ліз зі сміхом, — допомагав. Вона сиділа на тобі майже повністю гола. Допомагав він.
— Я б і вам допоміг, якби…
— Звичайно, я навіть знаю як, — вона знову засміялася.
Боббі почав був щось говорити, та наштовхнувся на застережливий погляд Теда. За дверима ванної вода тепер лилася в умивальник. Ліз опустила голову, задумавшись, та врешті-решт підвела очі.
— Добре, — мовила вона, — ось, що я зроблю: допоможу маленькій дівчині Боббі привести себе до ладу, дам їй аспірин і знайду що-небудь одягнути додому. Поміж цим поставлю їй кілька питань. Якщо відповіді мене влаштують, можеш їхати. Менше непотребу стане.
— Мамо…
Ліз підняла руку, ніби дорожній регулювальник, наказуючи Боббі замовкнути. Вона прикипіла очима до Теда, той теж не відводив погляду.
— Я відведу її додому і простежу, щоб вона зайшла в під’їзд. Що вона збирається розповісти матері — їхня справа. Мій обов’язок — щасливо доставити дівчину додому, і на тому край. Розібравшись з цим, я піду до парку і трохи посиджу в затінку. Минула ніч була тяжка, — вона увібрала в себе повітря і сухо, жалібно зітхнула. — Дуже тяжка. Тож я піду до парку, сяду в холодочку і подумаю, що далі, як вберегти нас обох від притулків для жебраків. Коли повернуся, а ти, золотце, все ще будеш тут, я викличу поліцію… І не варто мене випробовувати. Розповідай, що хочеш. Ніхто й слухати не захоче, коли я скажу, що зайшла до квартири на кілька годин раніше, ніж очікувалося, і побачила, як ти пхаєш руку в шорти одинадцятирічної дівчинки.