— Ти ж дійсно не знала? — вимовив Боббі. — Принаймні не все. Не все, що вони хочуть. Вони думали, ти розумієш, але ти не розуміла.
— Зараз же іди до своєї кімнати або я дзвоню в поліцію і прошу прислати патрульну машину, — пригрозила мама. — Я не жартую, Бобику.
— Знаю, що ні, — сказав Боббі. Зайшов до своєї кімнати і зачинив двері. Спочатку здалося, що все в порядку, а потім з’явилося відчуття, що він зараз виблює або знепритомніє, або і те, і те. На непевних, хистких ногах підійшов до ліжка. Збирався тільки присісти, та натомість ліг на нього навскоси, так ніби з живота і спини зникли всі м’язи. Спробував підняти ноги, та вони не зрушили з підлоги, ніби в них теж не було м’язів.
Боббі раптом уявився Саллі-Джон, як він у костюмі для плавання піднімається на платформу, підбігає до бортика і скаче в воду. Йому закортіло опинитися поряд з Ес-Джеєм. Де завгодно, аби не тут. Де завгодно, аби не тут. Будь-де, аби не тут.
Коли Боббі прокинувся, в кімнаті стояв півморок. Глянув на підлогу і ледь розрізнив тінь дерева навпроти вікна. Він пролежав у забутті, чи то заснувши, чи то знепритомнівши, години зо три, а може, й усі чотири. Тіло було все в поту, ноги затерпли. Він так і не витяг їх на ліжко. Спробував зробити це зараз, та ноги проштрикнуло міріадами шпильок та голок, і Боббі ледь не зойкнув. Відтак сповз на підлогу і голочки побігли по стегнах аж до паху. Він сів, підтягши коліна аж до вух. Спина нила, ноги гули, голова була якась ватна. Трапилося щось жахливе, та спершу не міг згадати, що саме. Однак поки він сидів, спершись на ліжко і дивлячись на Клейтона Мура в масці самотнього блукача, події почали поступово зринати в пам’яті. Вивихнута рука Керол, мама, побита і напівбожевільна, люто вимахує зеленим брелоком у нього перед носом. А Тед…
Тед, найпевніше, вже поїхав і, мабуть, так краще, та як же боляче про це думати.
Боббі підвівся і двічі пройшовся по кімнаті. На другому колі спинився біля вікна, розтираючи долонями закляклу, спітнілу шию. Трохи нижче по вулиці близнючки Сіґсбі, Діна і Даєнн, стрибали на скакалці. Інші діти порозходилися додому їсти або спати. Проплив автомобіль з увімкненими задніми фарами.
Було пізніше, ніж думав Боббі. Тіні ночі спадали з небес.
Він зробив ще одне коло по кімнаті, розходжуючи затерплі ноги, почуваючи себе в’язнем, що міряє кроками камеру. На дверях не було замка, так само як і на дверях маминої спальні, та Боббі все одно почувався арештантом. Виходити було страшно. Вона не покликала його вечеряти, і хоч він був голодний, щоправда, не дуже, вийти все одно було страшно. Боббі боявся стану, в якому може її застати… або не застати взагалі. Ану ж вона вирішила, що вже донесхочу сита Бобиком, маленьким, дурним й брехливим Бобиком, сином свого батька? Та навіть якщо вона тут і знову здається нормальною… чи взагалі існує таке поняття, як нормальність? За обличчями людей часом ховаються жахливі речі. Тепер Боббі це знав.
Дійшовши до зачинених дверей, він спинився. Під ними лежав клаптик паперу. Боббі нахилився і взяв його до рук. Світла було ще вдосталь, тож Боббі легко розібрав текст.
Любий Боббі!
Коли ти читатимеш ці рядки, мене вже не буде… та я заберу тебе з собою у своїх думках. Прошу тебе, люби маму і пам’ятай, що вона любить тебе. Сьогодні її скривдили, їй було страшно і соромно, а коли ми бачимо людей у такому стані, вони постають перед нами з найгіршого боку. Я залишив для тебе дещо у себе в кімнаті. І не забуду свою обіцянку.
З любов’ю
Тед
Листівки, ось що він обіцяв. Надсилати мені листівки.
Почуваючись краще, Боббі згорнув записку, яку Тед просунув у кімнату перед від’їздом, і відчинив двері.
Вітальня стояла порожня, та в ній зробили лад. Усе б виглядало цілком нормально, коли б не знання, що на стіні коло телевізора мав висіти годинник у вигляді сонячного диска з променями. Тепер на цьому місці стримів лише цвяшок, до якого нічого не кріпилося.
Боббі почув хропіння і здогадався, що це мама. Вона хропіла завжди, та цього разу хропіння було натужне — так у кіно хроплять старі чи п’яниці.
«Це через те, що її побили», — подумав Боббі й умить згадав
(як ся маєш бійцю як життя-буття)
містера Бідермена і двох інших телепнів, що підштовхували один одного ліктями і шкірилися на задньому сидінні.