«Бий свиню, горло ріж», — подумав Боббі. Не хотів, але подумав.
Безгучно, неначе Джек у замку людожера, він навшпиньки перетнув вітальню, відчинив двері і вийшов у під’їзд. Перший сходовий марш теж пройшов навшпиньки (тримаючись біля перил, бо вичитав у якомусь детективі з хлопцями Гарді, що східці так менше риплять). Другі східці пробіг щодуху.
Тедові двері стояли розчинені, кімната за ними була майже порожня. Тих декілька картин, що їх повісив Тед, — чоловік, що рибалить на заході сонця, Марія Магдалина миє Ісусові ноги, календар — зникли. Попільниця на столі була витрушена, та поряд з нею лежала одна з Тедових торбинок з ручками. У ній знайшлися чотири книжки в м’яких палітурках: «Колгосп тварин», «Ніч мисливця», «Острів скарбів» та «Про мишей і людей». Збоку на торбинці тремтячим, але цілком розбірливим почерком Теда виведено:
«Почни читати зі Стейнбека. «Такі, як ми», — каже Джордж Ленні, розповідаючи йому історію, яку той завжди готовий слухати. Хто вони, «такі, як ми»? Ким вони були для Стейнбека? Хто вони для тебе? Постав собі ці запитання».
Боббі взяв книжки, але торбинку залишив. Він боявся, що коли мама знайде Тедів мішечок з ручками, то знову вибіситься. Зазирнув у холодильник, та в ньому виявилася тільки пляшечка французької гірчиці й коробка бляшанок з газованкою. Боббі зачинив дверцята і роззирнувся навсібіч. Складалося враження, ніби тут узагалі ніхто ніколи не жив. Окрім хіба що…
Боббі підійшов до попільнички, підніс до носа і глибоко вдихнув. Запах «Честерфілд» був сильний, він знову повернув сюди Теда: Теда, що сидів отут за столом і говорив про «Володаря мух»; Теда, що стояв перед дзеркалом у ванній, голився своєю страшною бритвою і крізь прочинені двері слухав, як Боббі читає аналітичні статті, яких сам не розуміє; Теда, що залишив останнє запитання на паперовій торбинці: «Хто вони, «такі, як ми»?»
Боббі знову вдихнув, вбираючи в себе найдрібніші пушинки попелу і стримуючись, щоб не чхнути. Утримував запах у собі, заплющивши очі, намагався якнайчіткіше закарбувати його в пам’яті, а у вікно вривався невмовкний і невідворотний поклик Баузера, накликаючи ніч, неначе сон: гав-гав-гав, гав-гав-гав.
Боббі поклав попільничку на стіл. Потяг чхати минув.
«Я палитиму «Честерфілд», — вирішив Боббі, — Палитиму їх усе своє життя».
Тримаючи книжки перед собою, він зійшов донизу. З другого поверху на перший спускався попід стіною. Прослизнув у квартиру, навшпиньки прокрався до себе через вітальню. Мама й досі хропла, і навіть ще голосніше. Засунув книжки під ліжко якнайдалі. Якщо мама їх знайде, то скаже, що йому їх дав містер Бертон. Це брехня, та, якщо сказати правду, мама відбере книжки. Крім того, брехня тепер не здавалася йому чимось дуже поганим. Іноді це може стати необхідністю. А з часом, можливо, навіть давати задоволення.
І що далі? Бурчання в шлунку вирішило за нього: далі буде кілька бутербродів з арахісовою пастою та желе.
Боббі рушив на кухню, навшпиньки проминаючи напівпрочинені двері маминої спальні й навіть цього не зауважуючи, раптом спинився. Мама крутилася з боку на бік. Хропіння стало уривчастим, вона говорила уві сні. Точніше, стогнала, тихо і нерозбірливо, та це й не важило. Він усе одно її чув. А дещо й бачив. Думки? Сни? Хоч що б там було, воно було жахливе.
Боббі зумів ступити ще три кроки вбік кухні, коли перед очима зблиснуло дещо таке страшне, що аж віддих у горлі взявся морозом. «ВИ ЧАСОМ НЕ БАЧИЛИ БРОТІҐЕНА? ВІН — СТАРИЙ ДВОРНЯГА, ТА МИ ЙОГО ЛЮБИМО!»
— О ні, — прошепотів Боббі, — Мамо, ні.
Йому не хотілося заходити до неї, та ноги самі собою понесли його в той бік. Він ішов ними, немов заручник. Побачив, як підноситься рука, пальці розчепірюються і штовхають двері маминої спальні, відчиняючи їх навстіж.
Ліжко було застелене. Вона лежала в сукні на покривалі, зігнувши одну ногу так, що коліно торкалося ледь не до грудей. Боббі помітив гумку панчохи з підв’язкою і йому пригадалася жінка з картинки на календарі в «Кутовій лузі», та, що вилазить з машини, високо підібравши спідницю… от тільки в леді з «Пакарда» над панчохою не було потворних синців.
На обличчі Ліз у тих місцях, де не було синців, проступив рум’янець. Волосся злиплося від поту. Сльози і косметика розмазалися по обличчі липкими патьоками. Коли Боббі ступив у кімнату, під ногою скрипнула дошка. Мама скрикнула, а Боббі похолов, не сумніваючись, що її очі от-от розплющаться.
Та вона не прокинулась, а лише відкотилася до стіни. Тут, у її кімнаті, круговерть думок і образів не стала чіткішою, а лише задушливішою та їдкішою, як піт хворої людини. Крізь увесь хаос проривалися звуки «Стрибка о першій дня» Бенні Ґудмена і смак крові, що текла в горло.