«Ви часом не бачили Бротіґена? — подумав Боббі. — Він — старий дворняга, та ми його любимо! Ви часом…»
Перед тим як лягти, мама опустила штори, і в кімнаті було дуже темно. Боббі ступив ще крок і зупинився коло столика з дзеркалом, біля якого вона іноді фарбувалася. На столику лежала сумочка. Йому пригадалося, як Тед пригорнув його до себе, обійми, що їх він прагнув, які були йому так нестерпно потрібні. Тед гладив його по спині, огортав долонями голову. «Торкаючись когось, я передаю людині свого роду вікно», — пояснював він у таксі, дорогою з Бріджпорта. І ось тепер, стоячи зі зціпленими кулаками біля маминого туалетного столика, Боббі обережно зазирнув крізь це вікно в її думки.
Він бачив уривками, як вона, скулившись осторонь від усіх, повертається потягом додому, заглядаючи в десятки тисяч задніх дворів між Провіденсом і Гарвічем, щоб якомога менше людей бачило її обличчя; як, поки Керол натягувала її стару блузку, вона угледіла на поличці біля склянки із зубними щітками яскраво-зелений брелок; побачив, як мама відпроваджує Керол додому, всю дорогу ставлячи їй запитання, одне по одному, сиплючи їх, мов з кулемета. Керол, надто приголомшена і виснажена, щоб щось приховувати, відповіла на всі. Боббі побачив, як мама шкутильгає до міського парку, почув, як вона думає: «Якби ж витиснути з цього жахіття хоч якусь користь. Бодай якусь. Хоч щось добре…»
Ось вона сидить на лавці в затінку, потім підводиться і йде до «Спайсерза» по порошок від головного болю і «Негі», щоб його запити. Повертається додому. І тут, перед самим виходом з парку, вона угледіла щось, прибите до дерева. Ці «щось» були порозвішувані по всьому місту, напевно, кілька подібних трапилися мамі ще дорогою до парку, та вона так глибоко поринула в роздуми, що не зауважувала їх.
Боббі вдруге відчув себе у власному тілі всього лиш пасажиром, простим пасажиром.
Спостерігав, як тягнеться рука, як два пальці, на яких за кілька років з’являться жовті сліди від затятого паління, неначе ножиці, вихоплюють предмет, що вистромився з отвору сумочки. Боббі витяг папірця, розгорнув і в блідому світлі, що лилося з дверей, прочитав перші два рядки:
ВИ ЧАСОМ НЕ БАЧИЛИ БРОТІҐЕНА?
ВІН — СТАРИЙ ДВОРНЯГА, ТА МИ ЙОГО ЛЮБИМО!
Очі його метнулися до середини, до рядків, що, без сумніву, прикували мамину увагу, витіснивши з голови всі інші думки.
ОБІЦЯЄМО ВЕЛИКУ ВИНАГОРОДУ ($ $ $ $)
Ось вона, та користь, якої вона так прагнула, на що сподівалася, про що молила: ВЕЛИКА ВИНАГОРОДА.
Чи вагалася вона? Чи думка: «Стривай хвилинку, моя дитина ж любить цього старого бевзя!» бодай промайнула в її голові?
Та де там.
Вагатися не можна, адже життя сповнене Донами Бідерменами, і воно несправедливе.
Не випускаючи оголошення з рук, Боббі щонайакуратніше навшпиньки відступив від мами до дверей, рухаючись широкими, безгучними кроками. Завмер від рипіння підлоги, почав скрадатися далі. Мамине бурмотіння за спиною стихло, знову перейшло в басовите похропування. Боббі дістався до вітальні й зачинив за собою двері, аж до кінця не відпускаючи клямку, аби замок не клацнув. Потім миттю кинувся до телефона, і лише тепер, опинившись на відстані, відчув, як шалено калатає серце. В роті стояв такий присмак, ніби в нього набили старих монет. Від голоду не лишилося й сліду.
Боббі зняв слухавку, швидко, але уважно озирнув кімнату, пересвідчившись, що двері до мами не відчиняються, тоді набрав номер, не звіряючись з оголошенням. Цифри були випечені в його пам’яті: Гаузітонік, 5-8337.
Коли набрав номер, у слухавці панувала тиша. У цьому не було нічого дивного, адже в Гарвічі не існувало телефонної станції «Гаузітонік». І якщо йому й стало холодно (незвичне тепло розливалося лише в підошвах ніг та в паху), то тільки від страху за Теда. Більш нічого. Просто…
Коли Боббі вже зібрався покласти слухавку, в ній щось стукнуло, ніби камінець, і голос промовив:
— Так?
«Бідермен! — безтямно подумав Боббі. — Господи, це Бідермен!»
— Так? — повторив голос. Ні, не Бідерменів. Голос занадто низький.
Та це голос мерзотника, ні найменшого сумніву. І поки температура шкіри невідворотно наближалася до абсолютного нуля, Боббі зрозумів: у чоловіка на тому кінці дроту в гардеробі висить якийсь жовтий плащ.
Зненацька очам стало гаряче, а за очними яблуками засвербіло. Боббі збирався спитати, чи це будинок сім’ї Саґаморів, і якщо на тому кінці скажуть, що так, то він збирався благати їх не чіпати Теда. Сказати, що, якщо вони відчепляться від нього, він, Боббі Ґарфілд, міг би зробити щось для них. Зробити що завгодно. Та тепер, коли йому випав такий шанс, Боббі не міг вимовити ні слова.