Боббі пройшов під транспарантом «ЗАХОДЬТЕ, ВСЕРЕДИНІ ПРОХОЛОДНО». Ще ніколи в житті кондиціонер не був потрібний Боббі менш, ніж зараз. Ніч була гаряча, та його всього морозило.
Боже, якщо ти є на небесах, прошу, допоможи мені. Дай мені сміливості… і пошли удачу.
Боббі відчинив двері й ступив досередини.
Пивний дух був куди міцніший і свіжіший, а зал з ігровими клекотів і дзвенів від світла і гомону. Де раніше грав лише один Ді, зараз сиділо щонайменше два десятки людей. Усі, як один, палили. Усі, як один, мали на собі сорочки без рукавів і капелюхи у стилі «Привіт юним закоханим від Френка Сінатри». Поруч з усіма на скляних поверхнях автоматів стояли пляшки «Бадвайзера».
Бюро Лена Файлза було освітлене значно яскравіше, тому що в барі горіли всі лампи. Усі стільці, як і в залі з ігровими автоматами, були зайняті. Сама ж більярдна, така темна в середу, тепер сяяла не гірше від операційної. Коло кожного столу хтось то кружляв, то нахилявся, заганяючи кулі в лузи, оповитий синюватим туманом цигаркового диму. Стільці вздовж стін усі були зайняті. Боббі побачив старого Джі, що поклав ноги на підставку для чищення взуття і…
— Якого хера ти тут робиш?
Боббі аж підскочив від голосу й обернувся, шокований, що почув це слово з жіночих вуст. Перед ним стояла Аланна Файлз. Двері до вітальні, що містилася за бюро, саме зачинялися. Сьогодні на ній була біла шовкова блузка, що відкривала плечі, вродливі, вершково-білі та круглі, неначе груди. Виріз сягав і до пишного бюсту. Під блузкою червоніли найбільші лосини, які Боббі доводилося бачити. Учора Аланна була привітна й усміхнена, власне кажучи, навіть злегка підсміювалася, втім зовсім не образливо. Зараз же вона здавалася до смерті наляканою.
— Пробачте, я знаю, що мені не можна тут бути, але мені треба знайти мого друга Теда, тож я подумав… подумав…
Боббі почув, як його голос здувається, ніби надувна кулька, яку пустили літати по кімнаті.
Щось було до жаху не так. Це скидалося на сон, який іноді снився Боббі: він сидить за партою і вчить граматику чи природознавство, або просто читає якесь оповідання, коли це тут усі починають з нього сміятися. І тут він помічає, що забув одягти до школи штани, і тепер сидить за партою, а причандалля теліпається перед очима всіх дівчат, учителів і всіх-всіх-всіх.
Звук дзвіночків із залу з автоматами не стих зовсім, але порідшав. Потік сміху і балачок, що нісся від шинквасу, майже повністю пересох. Стукіт куль припинився. Боббі розгледівся на всі боки, знову відчуваючи, як у животі клубочаться змії.
На Боббі дивилися не всі, але більшість. Старий Джі вирячив свої схожі на пропалини у брудному папері очі. І хоча вікно у свідомості Боббі стало матовим і замилилося, він знав, що багато присутніх тут людей ніби чекали на нього. Сумнівався, що вони про це здогадувалися, та навіть якщо й так, то не розуміли чому. Вони ніби спали, як оті люди з Мідвіча. Ниці люди побували тут. Ниці…
— Забирайся, Ренді, — вимовила Аланна хрипким, тихим шепотом. У розпачі вона назвала Боббі іменем батька. — Забирайся, поки ще можеш.
Старий Джі зіслизнув зі стільця для чищення взуття на підлогу. Коли він рушив уперед, пом’ятий піджак із бганого ситцю зачепився за підставку і роздерся, та старий і уваги не звернув. Шовкова підкладка метлялася коло його коліна, немов іграшковий парашут. Його очі стали ще більше схожими на пропалини.
— Хапай його, — сказав Джі тремтячим голосом. — Хапай малого.
Та Боббі побачив достатньо. Допомоги тут чекати марно. Він миттю метнувся до дверей і рвучко відчинив їх. Чув, як за спиною заворушилися люди, але повільно. Надто повільно.
Боббі Ґарфілд вискочив у ніч.
Він пробіг майже два квартали, коли поколювання в боці змусило його спершу стишити ходу, а потім взагалі зупинитися. Погоні не було, і це добре, та коли Тед зайде в «Кутову лузу» по гроші, йому кінець, фертик, kaput. Тепер йому треба перейматися не одними лиш ницими людьми, а й старим Джі, й усіма іншими. А він ні про що не здогадується. Питання в тому, чим може зарадити він, Боббі?
Боббі роззирнувся і не побачив жодної вітрини. Він опинився біля складів. Вони громадилися над ним, немов гігантські обличчя з майже стертими рисами. Пахло рибою, тирсою і злегка тягло якоюсь тухлятиною, можливо, зіпсованим м’ясом.
Він нічого не може вдіяти. Всього лише дитина, від якої нічого не залежить. Боббі це знав, та знав і те, що не може дозволити Тедові йти в «Кутову лузу», бодай не спробувавши застерегти його. Це зовсім не геройство хлопців Гарді, він просто не може піти, не спробувавши. І все це через маму, через його рідну маму.