Навпроти, коло похоронного бюро стояв велетенський «олдсмобіл», не поступаючись кольором червоним штанам Аланни. Раніше його тут не було, Боббі був упевнений.
Обриси автомобіля були не вельми чіткі. Від його вигляду починали сльозитися не тільки очі, а й мозок.
«Теде!» — спробував заволати Боббі, та замість крику видобув з горла лише схожий на шелест соломи шепіт.
«Чому він їх не відчуває? — думав Боббі. — Чому в біса не здогадується?»
Можливо ниці люди якось зуміли заблокувати його чуття. А може, це роблять відвідувачі «Кутової лузи»: старий Джі й усі інші? Ниці люди могли перетворити їх на живі губки, що вбирають застережні сигнали, які зазвичай вловлював Тед.
Вулицю залило новим спалахом світла. Коли Тед випростався і таксі від’їхало, з-за рогу вискочив пурпуровий «десото». Таксистові довелося різко вильнути, щоб уникнути зіткнення. У світлі ліхтарів авто скидалося на гігантський згусток крові, оздоблений хромом і склом. Передні фари металися і блимали, неначе прожектори під водою… і раптом вони моргнули. То були зовсім не фари. Це були очі.
«Теде!» — і знову нічого, крім хрипкого шепоту. Боббі ніяк не міг звестися на ноги. Він уже взагалі сумнівався, чи хоче підводитися. Його огорнув несамовитий страх, дезорієнтуючи, неначе грип, і виснажуючи, неначе вибуховий напад бігунки. Проїхати повз кривавий згусток «десото» біля «Грилю Вільяма Пенна» було зле, та опинитися у світлі його фар-очей, що невпинно наближалися, було в тисячу разів гірше. Ні — у мільйон разів.
Боббі знав, що порвав штани і до крові роздер коліно, чув, як у чиємусь вікні на горішньому поверсі заходиться Літл Річард, бачив, і досі бачив блакитне кільце навколо годинника на похоронному бюро, неначе витатуйований на рогівці слід від фотоспалаху, та все це здавалося якимось нереальним. Хулігансетт-авеню зненацька перетворилася на неякісно розфарбовані лаштунки. За ними крилася негадана реальність, і ця реальність була сповнена темряви.
Решітка «десото» ворушилася. Гарчала. «Оті машини, вони несправжні, — сказав Хуан, — то — шось інакше».
Це було справді щось інакше.
— Теде… — цього разу трохи голосніше… і Тед почув. Він повернувся до Боббі, його очі розширилися. І тут «десото» вискочив на тротуар позаду Теда; яскраві, метушливі вогні фар проштрикнули його. Тінь Теда видовжилася, як видовжилися тіні Боббі та близнючок Сіґсбі, коли на маленькій стоянці «Спайсерза» загорілися ліхтарі.
Тед крутнувся до «десото», піднісши руку, щоб затулити очі від сліпучого світла. По асфальту метнувся новий промінь світла. Цього разу з боку складів виринув кольору зелених шмарклів «кадилак», з добру милю завдовжки. Закрилки його були схожі на вищирені пащі, а боки підіймалися й опускалися, неначе частки легені. «Кадилак» зупинився зовсім близько, глухо вдаривши об тротуар менш ніж за півфута від спини Боббі. Він почув низьке сапання і збагнув, що то дихає двигун «кадилака».
Дверцята всіх трьох авто почали відчинятися. З них вилазили чоловіки, або ж істоти, які на перший погляд скидалися на чоловіків.
Боббі налічив шестеро, тоді восьмеро, а тоді припинив рахувати. Усі мали на собі довгі плащі гірчичного кольору, які ще називають пороховиками. На передій вилозі кожного плаща з правого боку виднілося вирячене багряне око, таке ж саме, як Боббі пам’ятав зі свого сну. Він припускав, що червоні очі — це нашивки. Істоти, які їх мають… хто? Копи? Ні. Мобілізований шерифом цивільний пошуковий загін, як у кіно? Трішки ближче. Дружинники? Ще ближче, але не зовсім. Вони…
Наглядачі за порядком. Як у тому фільмі, що ми з Ес-Джеєм дивилися в «Емпайр» торік. Там, де грають Джон Пейн і Карен Стіл.
О так, саме так. Наглядачі у фільмі виявилися просто зграєю бандитів, та спочатку уявлялись якимись привидами чи чудовиськами, чи ще чимось таким. Боббі подумав, що ці наглядачі і справді чудовиська.
Один схопив Боббі попід руку. Боббі закричав. Цей дотик був наймоторошнішим враженням у житті Боббі. Проти цього момент, коли мама пожбурила ним у стіну, був просто-таки жалюгідною дрібничкою. Було враження, неначе тебе схопила грілка, у якої виросли пальці… от тільки відчуття постійно змінювалося.
Спочатку під пахвою були ніби пальці, потім кігті. Пальці… кігті. Пальці… кігті. Цей невимовний дотик проникав попід шкіру, бринів усередині, розходячись то вгору, то вниз.
«Палиця Джека, — нестямно подумав Боббі, — загострена з обох кінців».
Боббі потягли до Теда, якого оточували інші. Він похитувався, ледь тримаючись на ногах. Невже він вважав, що зуміє попередити Теда? І вони разом втечуть по Наррагансетт-авеню, може, навіть з підскоком, у манері Керол? Смішно, правда ж?