Неймовірно, але Тед не здавався наляканим. Він стояв, оточений півколом ницих людей, і єдиною емоцією на його обличчі була тривога за Боббі. Тварюка, що тримала Боббі то рукою, то огидними пульсівними гумовими пальцями, то чіпкими кігтями, несподівано відпустила. Боббі спіткнувся, заточився. Хтось інший видав пронизливий, гаркітливий крик і стусонув його між лопаток. Боббі відлетів уперед і Тед його підхопив.
Схлипуючи від жаху, Боббі притисся обличчям до Тедової сорочки. Вдихнув заспокійливий аромат цигарок і крему для гоління, та вони не могли перебити сопух, що йшов від ницих людей, сморід м’яса і помийної ями, і ще один, терпкіший, запах горючого віскі, що линув від їхніх автомобілів.
Боббі глянув на Теда.
— Це моя мама, — вимовив він. — Це моя мама їм розповіла.
— Хоч що б ти там думав, це не її провина, — заперечив Тед. — Я просто затримався надто довго.
— І що, Теде, сподобалася відпустка? — поцікавився один з ницих людей. У його голосі чувся відразливий, стрекотливий призвук, немовби голосові зв’язки обліплені комахами: сараною або, наприклад, цикадами. Це міг бути той самий ниций, з яким Боббі розмовляв телефоном, той, що сказав, ніби Тед — їхній пес… Втім, можливо, в них у всіх однакові голоси. «Якщо не хочеш теж стати нашим собакою, оминай нас стороною», — сказали Боббі телефоном. Та він все одно приїхав сюди, вниз, і зараз… зараз…
— Непогано, — відказав Тед.
— Сподіваюся, ти хоч разок комусь засадив, бо іншого шансу в тебе, думаю, вже не буде, — докинув ще один.
Боббі роззирнувся. Ниці люди стояли пліч-о-пліч, обступивши їх, взявши в облогу смородом поту і червивого м’яса, затуляючи жовтими плащами погляд на вулицю. Вони були темношкірі, з глибоко посадженими очима і червоними, ніби наїлися вишень, вустами… Та вони не були такі, якими здавалися. Зовсім не були. Перш за все їхні обличчя не хотіли залишатися на обличчях: щоки, підборіддя і волосся так і цілили розповзтися поза своїми межами. Інакше пояснити те, що бачить, Боббі не міг. Під темною шкірою крилася ще одна, білісінька, як і гостроносі супермодні туфлі.
«Та їхні губи однаково червоні», — подумав Боббі. — Вони завжди червоні. Так само й очі — завжди чорні, бо й не очі то зовсім, а печери. А ще вони страшенно високі, — зауважив Боббі, — височенні та худющі. У їхніх головах немає таких думок, як у нас, у серцях немає таких почуттів, як у нас».
З того боку вулиці почулося густе, слиняве рохкання. Боббі перевів погляд і побачив, що шина «олдсмобіла» перекинулася на чорнувато-сірий мацак. Він вистромився, вхопив обгортку від цигаркової пачки і підтяг до себе. За мить мацак знову став шиною, та з неї визирав край обгортки, ніби не цілком заковтнутий.
— Готовий до повернення, друзяко? — спитав один з ницих, нахиляючись до Теда. Поли жовтого плаща цупко зашурхотіли, червоне око на вилозі вирячилося. — Готовий повернутися до виконання обов’язків?
— Я піду з вами, — погодився Тед, — але хлопчик залишиться тут.
На Боббі лягло ще кілька рук. Щось, схоже на живу гілку, почало пестити його по шиї, викликавши нове бриніння, тривожне і водночас нудотне. Бриніння здійнялося до голови і в ній тепер гуло, неначе у вулику. Крізь шалене гудіння пробилися квапливі удари дзвона, спершу одного, тоді багатьох. Цілий світ дзвонів у чорній, моторошній ночі, сповненій гарячих, ураганних вітрів. Боббі гадав, що відчув те місце, звідки прибули ниці люди — десь у космосі, за трильйони миль від Коннектикуту і його матері. Під невідомими сузір’ями горіли села, лементували люди, і цей дотик до шиї… цей страшний дотик…
Боббі застогнав і знову зарився обличчям у Тедове плече.
— Він хоче бути з тобою, — наспівно проказав невимовний голос. — Думаю, ми візьмемо його з собою. Природного таланту Руйнача в нього нема, але… усе суще слугує Королю, ти ж знаєш.
Нестерпні пальці знову почали гладити.
— Усе суще слугує Променеві, — відповів Тед сухим, повчальним голосом. Своїм учительським голосом.
— Уже недовго, — засміявся ниций. Від цього звуку кишківник Боббі не витримав.
— Беріть його, — втрутився ще один з владною ноткою. Усі голоси звучали подібно, та це точно був той самий ниций чоловік, з яким Боббі розмовляв телефоном.
— Ні! — відрубав Тед, стиснувши руки на спині в Боббі. — Він залишиться тут!
— Хто ти такий, щоб нам наказувати? — спитав головний над ницими. — Як же ти, Теде, загордився за короткий час на волі! Як зазнався! Нічого, скоро ти знову опинишся в кімнаті, де провів стільки років, разом з іншими. І якщо я кажу, що хлопець піде з нами, то він піде з нами.