— Якщо заберете його, вам доведеться силоміць брати в мене те, що вам потрібно, — сказав Тед надзвичайно спокійно, але твердо. Боббі з усієї сили обійняв його і заплющив очі. Йому не хотілося бачити ницих людей, більше ніколи. Найгірше, що їхній дотик у чомусь був схожий на Тедів. Він теж відкривав вікно. Та кому захочеться в це вікно дивитися? Кому захочеться бачити високі, червоногубі фігури-ножиці? Бо саме такими вони й були. Кому захочеться дивитися на власника того червоного ока?
— Ти — Руйнач, Теде, створений для цього. Народжений для цього. І якщо ми накажемо тобі руйнувати, ти будеш це робити, присягаюся.
— Ви можете мене змусити, я не такий дурний, щоб у цьому сумніватися… та якщо залишите його, я віддаватиму те, що маю, добровільно. А маю я більше, ніж ви могли б… нехай, може, й могли б собі уявити.
— Я хочу хлопця, — сказав головний, проте вже роздумливо, можливо, навіть з деяким сумнівом. — Мені він потрібен як сувенір, щоб піднести щось Королю.
— Сумніваюся, що Багряний Король буде вдячний тобі за безглуздий сувенір, який заважатиме його планам, — заперечив Тед. — Є ж стрілець…
— Теж мені, стрілець!
— Однак вони з друзями досягли меж Прикінцевого світу, — сказав Тед. Тепер уже він говорив задумливо. — Якщо я даватиму те, що ви хочете, без примусу, то міг би пришвидшити процес на п’ятдесят, а то й більше років. Як ви самі сказали, Руйнач — це моє покликання, і я для цього народжений. Нас не так багато. Вам потрібен кожен, та більше за всіх — я, бо я найкращий.
— Ти собі лестиш… і перебільшуєш свою значущість для Короля.
— Та невже? Не знаю, не знаю. Поки руйнуються Промені, Темна вежа стоїть… Думаю, зайве вам про це нагадувати. Невже варто ризикувати заради якогось хлопчика?
Боббі не мав ані найменшого уявлення, про що веде мову Тед, та його це не обходило. Він розумів одне: зараз, на тротуарі перед бріджпортським більярдним салоном, важиться його доля. Боббі чув шурхіт плащів цих людей, відчував їхній запах, а тепер, коли Тед знову його торкався, відчував їх ще виразніше. За очними яблуками знову нестерпно засвербіло. Свербіння якось химерно гармоніювало з гудінням у голові. Перед очима пливли чорні цятки, і раптом Боббі зрозумів їхнє значення і призначення. У книжці Кліффорда Сімака «Кільце навколо Сонця» в інші світи переносила дзиґа, треба було лише підійматися по спіралі. В дійсності, як підозрював Боббі, цю роль виконували цятки. Чорні цятки. Вони були живі…
І голодні.
— Нехай хлопець сам вирішить, — врешті сказав лідер ницих людей. Жива гілка його пальців знову погладила Боббі по шиї. — Він так тебе любить, Тедді. Ти — його те-ка, еге ж? Це означає визначений долею друг, Бобику. Ось хто він для тебе, цей старий, прокурений ведмедик Тедді, твій визначений долею друг.
Боббі не відповів нічого, тільки притис холодне обличчя до сорочки Теда. Шкіру на ньому пощипувало. Боббі вже всією душею шкодував, що приїхав. Якби знав про ницих людей правду, то залишився б удома і сховався під ліжком. Але так, напевно, Тед і є його те-ка. Він поняття не мав про такі речі, як доля, бо ж був лише дитиною, але Тед — його друг.
«Такі, як ми, — пригнічено подумав Боббі, — такі, як ми».
— То як тобі тепер, коли побачив нас, — спитав ниций. — Хочеш поїхати з нами і бути ближче до доброго старого Теда? Можливо, бачитися у вільні вихідні, балакати зі своїм любим, старим те-ка про літературу? Звикати їсти, що їмо ми, і пити, що п’ємо ми? — а ці жахливі пальці все гладять і гладять. Гудіння в голові наростало. Чорні цятки потовщали і стали схожими на пальці, манливі пальці. — Ми їмо їх гарячими, — прошепотів ниций, — і п’ємо гарячими. Гарячими… і солодкими. Гарячими… і солодкими.
— Припини, — засичав Тед.
— Чи волієш залишитися з мамою? — вів далі бринливий голос, не звертаючи уваги на Теда. — Звісно ж, ні. Тільки не хлопець з твоїми принципами. Не після того, як відкрив для себе насолоду дружби та літератури. Звичайно, ти підеш з цим старим, астматичним ка-меєм? Підеш чи ні? Вирішуй зараз, Боббі, і знай: як ти вирішиш, так і буде. Віднині і назавжди.
Боббі, неначе в маренні, пригадалися карти з червоними сорочками, що миготіли під довгими білими пальцями Макквона: «То гасають, то гуляють. Де молода — ось у чім біда».
«Я не пройду, — думав Боббі, — це випробування я не пройду».
— Відпустіть мене, містере, — жалібно попросив Боббі. — Не забирайте мене з собою, будь ласка.