Боббі більше ніколи не бачив Теда Бротіґена.
— Вимітайся, малий, — наказав Лен Файлз. Його обличчя було біле, неначе сир, і, здавалося, обвисло на черепі, ніби целюліт на руках його сестри. У невеликому ігровому залі позаду спалахували і блимали лампочки автоматів, та їх ніхто не пильнував. Усі крутелики, родзинка вечора в ігровому залі «Кутової лузи», мов діти, з’юрмилися за спиною Лена Файлза. Праворуч вишикувалися гравці в більярд і пул. Багато стискало в руках киї, неначе палиці. Старий Джі стояв осторонь біля цигаркового автомата. Кия в нього не було. У покорчених, старечих пальцях теліпався маленький автоматичний пістолет. Боббі це не злякало. Після Кама і його друзяк у жовтих плащах, здавалося, зараз узагалі ніщо не здатне нагнати на нього страху. Він був уже переляканий до неможливості.
— Батіг у руки і вісьта, малий. Зараз же.
— Краще тобі послухатися, малюче.
То була Аланна, вона стояла за бюро. Боббі зиркнув на неї і подумав: «Якби я був старший, то точно засунув би тобі дещо. Закладаюся». Вона спіймала і сам погляд, і його зміст і, зашарівшись, злякано та розгублено відвела очі.
Боббі знову перевів погляд на її брата.
— Хочете, щоб ці типи повернулися?
Обвисле обличчя Лена обвисло ще дужче.
— Знущаєшся?
— Тоді домовимося: зробите, що я скажу, і я піду. Ви більш ніколи мене не побачите. — Боббі помовчав. — І їх теж.
— Чого тобі, дитино? — спитав старий Джі деренчливим голосом. Боббі дістане все, що попросить, це миготіло в думках старого, неначе велика яскрава вивіска. Думки ці були ясні, як і тоді, коли належали молодому Джі: холодні, прагматичні та неприємні, але після Кама і його наглядачів він здавався невинним. Невинним, як морозиво.
— Відвезіть мене додому, це по-перше, — сказав Боббі, а тоді, звертаючись не так до Лена, як до старого Джі, додав ще й по-друге.
У Лена був «б’юїк». Великий, довгий і новий. Вульгарний, але не ницового типу. Просто автомобіль. Вони їхали під танцювальну музику сорокових. За всю дорогу до Гарвіча Лен озвався лише раз:
— Тільки не здумай перемкнути на рок-н-рол. Мені того лайна й на роботі вистачає.
Проїжджаючи повз «Ашер-Емпайр», ліворуч від каси Боббі зауважив картонний макет Бріжітт Бардо в її натуральний зріст. Ковзнув по ній поглядом без особливого зацікавлення, почуваючи себе вже застарим для Б. Б.
«Б’юїк» звернув з Ашер-авеню і ковзнув по пагорбу Броуд-стрит, неначе шепіт з-під складеної чашечкою долоні. Боббі показав на свій будинок. Світло у квартирі вже ввімкнулося, і то горіли всі лампи до єдиної. Боббі зиркнув на годинника на приладовій панелі «б’юїка». Була вже майже одинадцята.
Коли авто під’їхало до тротуару, до Лена Файлза повернувся дар мови.
— Хто вони такі? Малий, хто ці пройдисвіти?
Боббі ледь не засміявся. Йому пригадалося, як у кінці майже кожної серії «Самотнього рейнджера» хтось неодмінно запитував: «Хто був цей чоловік у масці?»
— Ниці люди, — пояснив Боббі. — Ниці люди в жовтих плащах.
— Не хотів би зараз опинитися на місці твого приятеля.
— Ага, — сказав Боббі і затрусився, неначе від пориву вітру. — І я не хотів би. Дякую, що підвезли.
— На здоров’я. Тільки, нахер, щоб ноги твоєї більше не було коло мого зеленого сукна. Вхід тобі заборонений довічно.
«Б’юїк» — корабель, прогулянковий катер «Детройт», проте не ницовий — покотив геть. Боббі дивився, як він розвертається на під’їзній доріжці, перетинає вулицю і прямує вгору по схилу повз будинок Керол. Коли авто зникло за рогом, Боббі підняв очі на зорі — мільярди зірок, розкидані купами, світляний міст, розлитий у небі. Зорі, а за ними все нові й нові зорі, що обертаються в мороці.
«Існує Вежа, — подумав він, — Вежа, яка поєднує все в єдине ціле. Існують Промені, що якимось чином її захищають. Є Багряний Король і Руйначі, що силкуються знищити Промені… Не тому, що вони так хочуть, а тому, що цього хоче він. Багряний Король».
Цікаво, чи Тед уже повернувся до решти Руйначів? Повернувся до весла?
«Пробач», — думав Боббі, прямуючи доріжкою до ґанку. Згадав, як сидів там з Тедом і читав йому газету. Просто двоє чоловіків. — Я хотів поїхати з тобою, але не зміг. Все ж таки не зміг».
Біля підніжжя сходів Боббі спинився і прислухався, чи не почує Баузера на Колонія-стрит. Тиша. Баузер заснув. Чудо із чудес. Блідо всміхаючись, Боббі рушив уперед. Очевидно, мама почула, як рипнула друга сходинка (вийшло доволі гучно), бо вигукнула його ім’я і почулися квапливі кроки. Боббі ступив на ґанок. Тут двері рвучко розчахнулись і вибігла мама, все ще в одязі, що був на ній, коли вона приїхала з Провіденса. Волосся безладними кучерями і смичками впало їй на обличчя.