Вадим енергійно виймав пакунки, розкладав на тарілки вже нарізану в магазині буженину та ковбасу, зелень петрушки. Вправними рухами відкривав залізні баночки з кукурудзою, оливками, дрібними огірочками... Хліб теж уже був нарізаним. Зручна, хоч і невеличка кухня, певне, не дуже обтяжена клопотанням на ній господаря, спостерігала за його рухами десятком блискучих вічок-ручок на дверцятах вбудованих меблів. Так само здивовано стежила здалеку за шаманством лікаря на кухні Шурочка, пропозицію якої про допомогу було однозначно відкинуто:
— На цій кухні двом робити нічого, хіба що штовхатися! Гуляй, відпочивай, можеш увімкнути телевізор, не напружуйся. Ти, мабуть, втомилася за день, розслабся!
Олександра і справді раптом відчула страшенну втому. Навіть подумала, чи варто було погоджуватися на продовження вечірніх подій, але в ту мить, коли Вадим поставив питання, вона завмерла і просто дослухалася до себе — чи хоче вона сама цього? Зникли питання «хто він і хто я?», «навіщо йому чужі проблеми?», ніби і їх накрило сніговою периною. Олександра просто чесно відповіла собі: «Хочу». Всі словесні ігри, які могли б у цій ситуації вестися навколо можливого продовження дорослими людьми цього зимового вечора, нічого не змінювали. Вони просто були б елементами неписаного етикету, який у даному випадку не вартував витрачання зайвих слів. Їм було спокійно і легко разом, і, направду, не хотілося прощатися. Тож вона погодилася. А як уже воно піде далі — на все воля Божа. Давно, дуже давно не відкривалася її душа чоловікам. Не було їх і біля її тіла. Помалу вгамовувався біль після загибелі чоловіка, але Олександра не шукала заміни, не мала бажання, та й не до того було — інші цілі були важливішими. Вижити. Виростити й вивчити Стасю...
Вечеряли при свічках за журнальним столиком.
Сиділи поруч на низькому дивані.
Пили потроху вино, розмовляли.
Кожен про своє, цікаве іншому.
Ніби знову знайомилися. Дивно.
Тиха музика не заважала.
Згадували маленьких балерин.
Про сумне говорити не хотілося.
Свічки тремтіли й потріскували.
За вікном валив лапатий, байдужий до людей сніг.
Вадим підвівся і пішов поставити чайник на плиту. Олександра підійшла до вікна. На диво, на вулиці не було темно. З сірого неба пухкими жменями падав сніг, вкриваючи двір, дерева, машини. Світло від ліхтарів висіло каламутно-білими колами, що здалися жінці схожими на цукрову вату на паличках, яку продають на Хрещатику.
Олександра замислилася, притулившись колінами до теплої батареї, згадала, що в дитинстві любила спостерігати з вікон батьківської квартири, як прибуває в містечко сніговий десант. Раніше сніг віщував безумовну радість — санчата, ковзанки, снігові баби, лижі, сніжкові бої після уроків... Тепер усе набагато складніше. Робота, де не знаєш, коли легше, бо взимку холодно, влітку спекотно, і при тому нічого не змінюється, і перспектив ніяких, і навіть поїздка на свята додому — то надто скупий ковток повітря: ще не встигнеш розслабитися, як час вертатися. Але таке поки що їхнє життя...
Вона відчула страшенну втому, а може, то було від вина, хоч і небагато його випила... Усвідомлення нереальності того, що відбувається, огорнуло її разом із питанням: «Що я тут роблю?». І лишень Олександра почала повертати себе думками до реальності, як відчула, що за спиною стоїть Вадим. Подихом він пестив її шию, а за мить мовчки обійняв жінку, і один за одним поцілунки вкрили спраглі чоловічої ласки вуха, вилиці, шию...
Вони цілувалися біля вікна, у теплій кімнаті зі свічками та музикою, і ці обставини теж видавалися Олександрі нереальними. На відміну від неї, Вадим цілком усвідомлював, що тримає в руках зовсім іншу жінку, не Анжелу, і що поцілунки їхні інакші, і відчуття його нові. Це розпалювало бажання йти до кінця і тим викреслити минуле, замістивши його новим. Інакшим.
— Залишишся у мене? — прошепотів він, на мить відірвавшись від її вуст.
У відповідь на нього глянули великі її очі, а потім зникли, — Олександра уперлася лобом йому десь нижче вуха, мовчки глибоко вдихнула і дуже повільно видихнула. Щойно їхні губи знову зустрілися, як обоє аж здригнулися від несподівано різкого здвоєного звуку: одночасно на плиті засвистів чайник і заграв мобільний на етажерці.
Вони глянули один на одного, й Олександра кинулася до плити, а Вадим до слухавки. За мить він стривожено подивився на жінку, кількома репліками відповів на бубоніння з телефону, вимкнув його і... І раптом Олександра побачила перед собою зовсім іншу людину. Вадим умить посерйознішав, підтягнувся, кинув оком на стіл, на кухню, на гостю, підійшов до неї майже впритул, взяв за руку:
— Вибач мені. Я мушу їхати в лікарню. Проблема там. У мого пацієнта несподіване ускладнення після операції, кровотеча, мушу бути там. Вибач...
— Так, звісно, я розумію. Зараз я зберуся.
— Ні, ти лишайся, будь ласка! Куди ж ти поїдеш серед ночі? Я тобі дам запасні ключі, раптом я не повернуся до ранку — просто замкнеш і підеш, тут метро недалеко. Залишайся. У спальні в шафі візьмеш що треба. Вибач, що так.
Олександра здивовано дивилася на Вадима, потім обвела очима кімнату, ще раз тривожно глянула йому у вічі, але він уже був не тут, думками весь біля свого маленького пацієнта, миттєво опинився в коридорі, автоматично швидко одягнувся, дзенькнули в руках ключі.
— Добре, — сказала вона, — біжи. Важка в тебе робота. А... а скільки йому років?
— Півтори доби. Я повернуся. Коли зможу, — вже на ходу гукнув він.
25
Машина завелася без проблем, варто було б її трохи прогріти, але зараз не до того. «Двірники» змели з лобового скла чималий шар пухнастого, ще не обважнілого снігу, фари освітили двір, і за мить колеса залишили перший слід на свіжому снігу.
Швидко викрутившись маленькими нічними вуличками, Вадим виїхав на проспект Перемоги і помчав щодуху вперед. Проспект, прямий, ніби прокреслений від західної околиці міста аж до площі Перемоги, а далі роздвоєний на бульвар Шевченка, який сягає Хрещатика, був майже порожнім у пізні вечірні години. Вадим проминув центральний РАГС, повернув праворуч, зробив петлю і рушив вулицею Чорновола. Він знав, що кожна хвилина його присутності має значення в цій критичній ситуації, тому не поїхав до світлофора, де зазвичай розвертався, а глянув у дзеркала і різко повернув ліворуч через подвійну осьову. Шлагбаум на в’їзді на територію лікарні був опущений, але черговий упізнав його машину і швидко пропустив.
Вадим пікнув сигналізацією і стрімким кроком увійшов до старовинного корпусу дитячої кардіологічної клініки, обладнаної за останнім словом сучасної медицини. Знімаючи на ходу куртку, він рушив до ліфта. Знав, що так само підняли по тривозі чергових анестезіолога та реаніматолога, що вже йде боротьба за життя маленької людини, хлопчика, якому він зробив операцію одразу після народження. Використовував замість донорської пуповинну кров, узяту відразу після пологів. Новий метод, який дозволяв уникнути проблем при переливанні немовляті крові дорослого донора, добре показав себе на практиці, хоча, здавалося б, скільки там тієї крові? Але ці 100 грамів являють собою приблизно третину від загального об’єму крові новонародженого і є рятівною дозою під час операцій, коли застосовується так званий АШК — апарат штучного кровообігу.
Але що ж могло трапитися після вдало проведеної, хоч і складної, операції? «Що ж могло трапитися?!» — перепитував себе лікар.
Вадим швидко перевдягнувся та рушив до реанімації. Перед дверима він наштовхнувся на переляканий погляд батька прооперованого хлопчика. Мати ще нічого не знає, адже знаходиться в пологовому будинку, звідки вчора вранці терміново привезли сюди новонародженого.
— Ми контролюємо ситуацію, залишайтеся тут. Я сповіщу вас, як тільки буде нова інформація, — випалив Вадим на ходу і, не чекаючи відповіді, впевненим кроком пройшов у двері та попрямував до маленького прозорого ліжка, де кипіла робота. Немолодий уже реаніматолог, глянувши на аналіз пацієнта, наблизився до Вадима.