— Раптово погіршилася електрокардіограма у лівих відведеннях та з’явилася тенденція до гіпотензії, — коротко пояснив він.
— Стан стабільний?
— Поки що так, нам вдалося підняти тиск, але це тимчасово, необхідно усунути причину ішемії міокарду.
Біля дитини чаклував Андрій, досвідчений кардіолог, він обстежував маленьке сердечко за допомогою ультразвукового апарата. Зображення монітора відбивалося в його окулярах, у напруженому погляді читався спокій та розуміння ситуації.
— Привіт, Вадиме, — сказав він, не відриваючись від зображення на екрані. — Схоже, тромб стискає ліву коронарну артерію, через це всі проблеми.
— Швидко пацієнта в операційну! — Вираз обличчя Вадима змінився: є точний діагноз, і одразу все стає на свої місця, подумки вже визначено план операції, і залишається лише діяти. — Операційна сестра на місці?
— Так, операційна вже готова, — відгукнувся реаніматолог.
— Тоді не зволікайте.
— Нам потрібно хвилин десять до початку операції.
— Гаразд, я буду в операційній.
Є час для того, щоб пригадати всі нюанси вчорашньої операції. Вадим, ідучи по коридору до операційної, мимоволі зупинився біля вікна. Надворі здійнялася справжня хуртовина, яка віднесла його думки туди, де було так затишно і приємно ще півгодини тому... Але відображення у нічному вікні людини в зеленому хірургічному костюмі одразу повернуло Вадима до реальності. Кожна згаяна хвилина — це збільшення ризику для життя його маленького пацієнта.
Маска. Хірургічна шапка.
Стерильний одяг. Рукавиці.
Спеціальні окуляри зі збільшенням. Налобний освітлювач.
І тебе вже не впізнають навіть близькі знайомі.
Ти — робот, запрограмований на швидку, чітку, послідовну та технічно бездоганну роботу. Жодних емоцій та сторонніх думок, весь зовнішній світ із його проблемами та політичними іграми здається зараз нікчемним і тимчасово зникає. Вся увага зосереджена на цій маленькій людині, яка ще навіть не має власного імені, лише прізвище і по батькові, й не усвідомлює, скільки людей поклали свої сили та знання для порятунку її життя.
Усе готове, операційна сестра хазяйновито робить останні приготування, розкладає хірургічні інструменти. Звично звучить кардіомонітор, відбиваючи ритм скорочення серця, ледве чутно шумить наркозний апарат — все як завжди, лише надворі глибока ніч і падає сніг.
— Ми готові розпочинати, — каже Вадим анестезіологу.
— Ми також, починайте.
Скальпель. Пінцет. Серветка. Ранорозширювач...
І ось воно — нещодавно власноруч виправлене серце з сотнею ювелірних швів та вкладеною в нього частинкою себе. Вроджена вада серця у цієї дитини була несумісною з життям, і ще двадцять років тому їй би просто відмовили в лікуванні через те, що не було технічних умов та спеціальних знань для виконання такої складної операції. А тепер, завдяки створенню цього надсучасного дитячого кардіо-хірургічного центру, є можливість рятувати дітей із найскладнішими вадами серця одразу після народження. І лікування безкоштовне. Хіба це не щастя — працювати тут?
— Тромб забрано, серце скорочується нормально. Електрокардіограма відновилась? — питає Вадим, вдивляючись у монітор.
— Так, криві поступово приходять до норми. Гемодинаміка стабільна.
— Закінчуємо операцію.
26
Антоніна прокидалася довго. Вона вже перейшла межу сну: голова цілком тверезо оцінила відсутність чоловіка поруч, одне око глянуло на будильник і знову прикрилося повіками, жінка млосно потягнулася і ще на якісь хвилини пірнула у тілесні спогади про вчорашні любощі з Романом. На диво, ніяких картинок перед очима не виникало, лише шкіра її, стегна, груди та губи ніби знову відчували його шалені поцілунки, дотики та міцні обійми. Вона несвідомо провела під ковдрою однією долонею по грудях, відчувши їхню пружність, а другою погладила живіт і завмерла, прокручуючи в собі вчорашнє.
Серце її калатало все сильніше, дихання стало глибшим, язик облизнув умить пересохлі губи. У животі почала наростати пульсація, надмірно стиснуті стегна затремтіли, і Антоніна солодко посміхнулася, здивована аж таким ефектом лишень від спогадів про вчорашнє. Вона на диво собі почала ритмічно стискати і розслабляти сідниці, відчувала: ще трохи — і станеться... Аж раптом почула, як у коридорі зачинилися броньовані вхідні двері, а потім металево клацнув прокручений у них ключ. Жінка завмерла.
«Ігор? Куди б це зранку?! — подумала вона. — Може, Соня приїхала новорічним подарунком? Ну-ну... Що ж, у кожного свої подарунки!»
Ще хвилин п’ять вона лежала на спині під ковдрою, розглядаючи тонку тріщину на стелі. Тілесні відчуття, що ледь не досягли свого піку, вивітрилися.
«От гад! Навіть це зіпсував!» — зітхнула Антоніна, вибралася з-під ковдри і рушила в душ.
27
Чоловік у зимовій куртці з накинутим на голову капюшоном і молода жінка в сірій короткій шубці наблизилися один до одного біля входу до нижньої станції фунікулеру. Чоловік заговорив першим:
— Вибачте, Яно, розумію, вам видалося дивним моє прохання про зустріч, але якщо вже ви в курсі справи... Я доросла людина, самі знаєте, професор, але почуваюся зараз хлопчиськом, якого застукали за якоюсь дурнею... Ні, все не те я говорю... Справа не в тому, що мені соромно чи незручно перед вами, хоча і це теж. Просто вигадана мною гра пішла не за моїми правилами. Я опинився на роздоріжжі, не знаю, що робити, як жити далі, не знаю, що тепер у голові у Тоні, хоча, певне, нічого хорошого... І мені ні з ким про це поговорити... — Ігор раптом замовк і подивився Яні просто в очі. — Дякую, що прийшли!
— Скоро вагон рушає, — сказала Яна і кивнула туди, де всі охочі вже зайняли свої місця у двоносому синьому вагончику, який на пару з його близнюком цілими днями гуляє з Подолу вгору, до «княжого міста», і назад.
— Так-так, звісно, зараз, — професор Соломатін дістав гаманець і поспішив до віконця каси.
Направду він навіть не уявляв, скільки сьогодні коштує квиток чи жетон на фунікулер, адже ніколи не користувався ним як транспортом, а востаннє років п’ять тому катав на ньому колег із Франції. Колись давно, бувало, вони з Антоніною і ще малим Вадиком любили пішохідні прогулянки столицею, яку ще не дуже добре знали, все ж таки Львів був ріднішим. І машини у них тоді не було, та й власного житла... Мабуть, Антоніна і досі йому не пробачила, що не схотів пристати на пропозицію німецького університету залишитися там, а повернувся до Києва. І хоч потім мали всі умови тут, плюс виїздили по закордонах, але щось пішло не так. Не виправдав її сподівань?
Ці думки зграєю промайнули в професоровій голові, поки вони мовчки підіймалися схилом і дивилися на засніжені пагорби, голі дерева, Поділ, бані церков у «нижньому» місті та сіре, затягнуте сніговими хмарами небо. У грудях знову щось стислося і боляче ворухнулося. Ігор тріпнув головою. Яна помітила цей рух, що відобразився у склі, яке було для неї і вікном, і дзеркалом.
Навіщо вона погодилася на цю зустріч? Вислуховувати ще і ще раз історію професорського подружжя? То їй і так уже все було зрозуміло. І до того ж її гризло сумління, адже, розгадавши секрет професора, вона розповіла про це не своїй «пацієнтці», щоб та вгамувалася і повернулася нарешті обличчям до чоловіка, який кохав усе життя тільки її. Яна сама розшукала пана Соломатіна і фактично порушила «таємницю сповіді». Звісно, Яна мала добрі наміри, думала, що Ігор покається, відкриється дружині, поки не пізно, подружжя вийде на діалог, помириться та заживе в любові й злагоді...
«Кого ти дуриш?! — раптом охолодив її докори сумління внутрішній голос. — У якій любові та злагоді?! Ти направду віриш, що, дізнавшись правду, Антоніна трохи посварить Ігоря, потім кинеться йому в обійми, і вони гармонійно і щасливо доживуть, скільки їм відведено?! Не бреши собі! Вже після першого її візиту твої симпатії були на його боці. І твоє відкриття про Соню їх тільки зміцнило. Не кожен чоловік піде на таке, щоб оживити кохання. Кохання?! В Антоніни?! Кого ти дуриш?!»