– Пробачте, що помилився, – відповів він люб’язно.
То був типовий роз’їзний агент промислової фірми, себто їх пізніше назвали комівояжерами. Йому більше пасувало слівце – зальотник. В останній чверті дев’ятнадцятого століття воно означало молодика, одяг і манери якого були розраховані на те, щоб полонити отаких наївних дівчат. Його коричневий твідовий картатий піджак (тоді ще новинка) згодом стане звичною формою ділових людей. З глибокого викоту жилета визирала смугаста крохмальна сорочка, а з рукавів піджака – такі ж манжети, з позолоченими запонками з фальшивими агатами під назвою «котяче око». На пальцях – кілька перснів, один – з масивною печаткою. Ясна річ, на жилеті – золотий ланцюжок від годинника із значком таємного масонського ордену Лосів. Піджак тісно облягав груди. Глянсові жовті черевики на товстій підошві та м’який сірий капелюх доповнювали туалет молодика. На наївну дівчину він справляв приголомшливе враження – вона з першого ж погляду помітила в ньому усі ці деталі.
Такий тип людей вартий того, щоб зупинитись на них детальніше. Ось найхарактерніші з прийомів і методів, які вони з успіхом застосовували. Чепурне вбрання – перша і неодмінна ознака такого зальотника, без якої він – ніщо. А ще – добре розвинена постава, очі сповнені гострого потягу до жінок. Розум, не надто обтяжений міркуваннями про світові проблеми. Додайте сюди невситиму жадобу всіляких насолод. Загалом – нічого надто складного. Насамперед – зухвальство, підкріплене сильним потягом і захопленням прекрасною статтю.
Зазвичай, він починав свої зальоти з милою фамільярністю, не без підлещування, – це майже завжди гарантувало успіх. Якщо жінка кокетувала, він дозволяв собі торкнутись якогось бантика, а помітивши, що «клює», вже звертався до неї на ім’я.
Зайшовши до універсального магазину, він фамільярно спирався на прилавок і звертався до продавчині з якимись запитаннями. У товаристві попутників – у поїзді, в залі для чекання він діяв інакше. Ось об’єкт, вартий уваги, – і він стає дуже чемний, заводить розмову на тему дня, проводжає даму до салон-вагона, допомагає нести валізу, а якщо пощастить – сідає поруч, сподіваючись, що трапиться нагода позалицятись. Підсунути подушку, книжку, ослінчик під ноги, спустити штору – про все це він не забував вчасно подбати. А коли прибували до місця призначення, він не квапився потурбуватись про її багаж лише тоді, коли справа була зовсім безнадійна.
Коли-небудь якась із жінок напише вичерпний трактат про одяг. Яка б не була молода жінка, вона чудово розбирається в одязі. Оцінюючи поглядом чоловіче вбрання, жінка проводить невловну грань між мужчинами, вартими уваги і, навпаки. І досить комусь спуститися нижче цієї грані, жінка на такого й не гляне.
Часом обставини заставляють жінку згадати про свій туалет і зіставити його з одягом чоловіка. Власне, так сталося і з Керрі. Вона раптом побачила себе збоку. Ота простенька синя сукенка, оздоблена чорною бавовняною тасьмою, – така убога. А згадавши, сховала під лавку ніжки у зношених черевиках.
– До речі, – продовжував він, – я ж багатьох знаю у вашому місті! Приміром, Моргенрота – готовий одяг, і Гібсона – мануфактурний магазин…
– Невже? – перебила вона, – скільки хвилюючих митей пережила вона перед вітринами цих магазинів…
Молодик відчув, що нарешті заволодів її увагою – уперед! За хвилину він уже сів поруч. О, йому є що розповісти провінціалці: про торгівлю одягом, про свої мандри в Чикаго. О, які там розваги!
– Отже, вам пощастило – там вам дуже сподобається. Їдете до родичів?
– До сестри, – пояснила вона.
– Неодмінно побувайте в Лінкольн-парку, – жваво торохтів він. – А на бульварі Мічиган зараз споруджуються такі величезні будинки! Це просто другий Нью-Йорк, чудове місто! А театри, юрби народу! Переконаний – вам там сподобається!
Дівчина намагалась уявити все те, про що супутник розповідав, і якийсь невиразний біль охопив її. Власна провінційність супроти всього цього блиску… Керрі пам’ятала, що їде в Чикаго передовсім не для розваг. Але її юну уяву полонили перспективи, які розгорталися перед нею. Може, щось перепаде і їй? Приємно було відчувати увагу цього чемного молодика. Вона посміхнулась, коли він згадав відому актрису і додав, що Керрі на неї схожа. Куди їй до неї? Але таке порівняння все ж лестило.
– А ви затримаєтесь в Чикаго хоч трохи? – спитав він, невимушено усміхаючись.
– Хтозна… – Керрі раптом пригадала, що їй треба буде спочатку шукати роботу, і невідомо як усе обернеться…
– Але все-таки – може кілька тижнів ви тут пробудете? – спробував просунутись до мети, заглядаючи їй у вічі…