Як передати те, що між ними в цей час відбувалося? Її юна невловима принадність вабила його, хоч дівчина не була красунею. Вона цікавила його з тієї єдиної точки зору, яка тішить жінок і водночас лякає. Дівчина трималась невимушено, бо ще не навчилася всіх отих лукавих хитрощів, за якими жінки приховують свої справжні почуття. Іноді її поведінка могла здатися навіть дещо зухвалою. Якби в неї був хтось, хто дружньо застеріг її, що не слід так відкрито дивитись незнайомцю у вічі…
– А чому ви питаєте про це? – поцікавилась вона.
– Бо я сам пробуду там кілька тижнів. Я маю ретельно ознайомитися з товарами нашої фірми і одержати нові зразки. А тимчасом я міг би показати вам місто…
– Але я… Бачите, я ще не знаю, чи зможу. Я житиму у сестри, і…
– Ну, якщо сестра буде заперечувати, ми могли б придумати щось інше, – він вийняв олівець і маленький записник, наче про все вже було домовлене. – Тож яка ваша адреса?
Вона витягла гаманець, де лежав папірець з адресою.
Молодик дістав із задньої кишені штанів чималий гаманець із паперами, залізничними квитками, а також пачкою зелених банкнот. Гаманець справив на Керрі неабияке враження. Ні в кого з її знайомих не було такого… Та й узагалі: де б вона натрапила на таку ділову і світську людину? Отой гаманець, новенькі жовті черевики, елегантний костюм, а особливо манери – все це створювало в її уяві манливу картину заможності, і цей чоловік був звідти… Отож всі його вчинки здавались природними.
На додачу він вийняв гарненьку візитну картку, там було надруковано: «Бартлет, Каріо і К°», а зліва – «Чарльз Г. Друе».
– Це моє ім’я – тицьнув він у картку, вказуючи на прізвище внизу. – Себто «Друе», мій батько – француз.
Вона крутила картку в руках.
– А це – будинок нашої фірми, – він вийняв з кишені піджака пачку листів і вказав на малюнок на конверті. – І додав гордо: на розі Стейт- і Лейк-стріт.
Це щось та значить, працювати в такому закладі! І він дав їй це зрозуміти.
– Тож яка ваша адреса? – він приготувався записувати.
Вона промовила повільно:
– Керолайн Мібер… Західна сторона, Ван-Б’юрен-стріт, номер триста п’ятдесят четвертий, квартира С. К. Гансона.
Він записав адресу і вийняв гаманця, щоб сховати записник.
– Може, я навідаюся до вас, скажімо, у понеділок увечері? Ви будете вдома? – усміхнувся він.
– Гадаю, так… – відповіла Керрі.
Кажуть, що слова часом – лише бліді тіні того неосяжного океану думок, які ми прагнемо передати. Власне, – то лиш малесенький ланцюжок звуків, що за ним – море невимовлених почувань і прагнень. Ці двоє нанизували коротенькі речення, робили якісь порухи, але ще не усвідомлювали насправді своїх справжніх почуттів… Ні він, ні вона не були певні, чи вірно відгадують думки одне одного. Він не певен був, чи мав успіх. А вона ще не усвідомила, що безпорадно пливе за течією, аж поки він не записав її адресу. Тільки тоді дівчина збагнула, що в чомусь вже поступилася йому, а він – начебто здобув маленьку перемогу. Обоє відчули: їх щось уже єднає. Тепер він упевнено скеровував розмову, а вона трохи розслабилась.
Поїзд наближався до Чикаго. Зустрічні поїзди раз у раз проносилися мимо. Обабіч колій та безмежних просторів відкритої рівнини до великого міста тяглися ряди телеграфних стовпів. Вдалині уже маячило передмістя своїми високими фабричними димарями.
На очі натрапляли дерев’яні двоповерхові будинки, що самотньо стояли серед поля – без огорожі, без дерев, – наче сторожові пости величезної армії будівель.
Для дитячої уяви, або для того, хто подорожує вперше, наближення до великого міста – це щось дивовижне. Та ще й таємничої вечірньої пори у сутінках, коли все навколо перетікає, міняє барви. О, це наближення ночі! Як багато чекає від неї стомлена людина! А скільки одвічних ілюзій, скільки надій пов’язано із нею! Душа трудівника леліє думку: «От-от і я скоро опинюсь на свободі. Приєднаюсь до загальних веселощів. Оті вогні, освітлені вулиці, зали з накритими столами – усе це і для мене. А ще й ті зборища, розваги, пісні – усе це мені дарує ніч!» І хоч ніхто ще не завершив трудового дня, передчуття охоплює всіх, носиться в повітрі. Навіть найпохмуріші відчувають збентеження, що не завжди можна висловити чи описати. Бо з плечей людини спадає важкий тягар праці.
Керрі задивилась у вікно. Усі відчуття одразу опанували її, а супутник, перейнявшись її цікавістю, почав показувати їй картини міста.
– Оце – Північно-Західний район. А оце ріка, вона теж зветься Чикаго. – Він показав на вузький каламутний канал, де скупчилися щогли мандрівників з далеких країв, впершись носами в чорні палі набережної.