Розділ III
Ми шукаємо щастя. Чотири з половиною долари на тиждень
Перейшовши на той бік річки, в район оптових фірм, Керрі стала озиратися: в які ж двері увійти? Розглядаючи широкі вікна і солідні вивіски, вона помітила, що на неї вже звертають увагу, здогадуються, що вона шукає роботи. Їй ще ніколи не доводилося цим займатись, і вона раптом відчула, що вся її сміливість випарувалася. Щоб позбутися докучливої ніяковості, вона прискорила ходу і набрала байдужого вигляду, – на її думку, так має поводитись людина, що йде в якійсь певній справі. Проминула багато фабрик і оптових контор, не заглянувши в жодну. Нарешті, пройшовши кілька кварталів, Керрі зрозуміла, що так нічого не здобріє, і знов почала озиратися. Незабаром вона побачила великі двері, які невідь-чому привернули її увагу. На дверях красувалася мідна дощечка, а над усім здіймався шести- чи семиповерховий вулик. «Можливо, тут потрібні робітниці?» – подумала Керрі і перетнула вулицю, наміряючись увійти. Вона угледіла за вікном юнака в сірому картатому костюмі. Дівчина не знала, чи має він якийсь стосунок до цієї установи. Досить було йому випадково зиркнути в її бік, як вона знову втратила рішучість і прослизнула далі.
Навпроти височіла шестиповерхова будівля з табличкою «Сторм і Кінг», вигляд якої оживив її надії. То була оптова мануфактурна фірма, в якій працювали і жінки, – Керрі помітила їхні постаті у вікнах горішніх поверхів. Тут вона вирішила: зайде сюди будь-що. Попрямувала до входу. Саме в цю мить двоє чоловіків вийшли звідти і спинилися в дверях. Рознощик телеграм у синій формі проскочив повз неї, збіг угору по східцях і зник всередині. Густий рухливий потік перехожих швидко ринув по тротуарам, оминаючи дівчину, яка спинилась у нерішучості. Вона безпорадно оглянулась і, помітивши, що за нею стежать, відступила. Завдання виявилося понад її сили: вона не могла пройти повз цих людей у дверях.
Така поразка дуже її засмутила. Ноги машинально несли її вперед, і кожен крок віддаляв від мети – це була добровільна втеча. Квартал за кварталом лишалися позаду. На вуличних ліхтарях біля перехресть вона зауважувала все нові назви вулиць: Монро, Медісон, Ла-Салл, Кларк, Дірборн, Стейт. Дівчина йшла вперед, ноги її вже починали стомлюватись від безупинного ходіння кам’яними плитами тротуарів, хоч їй і подобались ці світлі й чисті вулиці. Вранішнє сонце пригрівало все дужче, але затінений бік вулиці віяв приємною прохолодою. Вона позирнула на блакитне небо над головою і, як ніколи досі, раптом відчула його красу.
Керрі почала впадати в розпач: що за боягузливість! Повернула назад і вирішила таки розшукати контору «Сторм і Кінг». По дорозі натрапила на велику оптову взуттєву фірму; крізь широкі дзеркальні вікна видно було кабінет управляючого, відгороджений матовим склом. Перед перегородкою, при вході з вулиці, за маленьким столиком сидів сивий джентльмен, перед ним лежала велика розгорнута книга. Вона кілька разів нерішуче пройшла туди-сюди, нарешті, переконавшись, що за нею ніхто не стежить, проскочила через двері з тамбуром і нерішуче зупинилась.
– Що скажете, дівчино? – запитав старий джентльмен, досить привітно поглядаючи на неї.
– Я… тобто ви… чи немає у вас роботи? – затинаючись, промимрила вона.
– Саме зараз? Нема, – відповів він усміхаючись. Зайдіть на тому тижні. Нам іноді бувають потрібні люди.
Керрі мовчки вислухала його і вийшла, незграбно задкуючи. Такий привітний прийом здивував її. Вона чекала чогось значно гіршого: холодної, грубої відповіді, навіть сама не знала чому. Вже те, що їй не дали відчути принизливості її становища, здавалось оптимістичним.
Трохи збадьорившись, вона наважилася зайти до якогось велетенського будинку. Тут містилася фірма готового одягу. Людей було більше, за мідними поручнями зібралися чепурно вдягнені чоловіки десь років сорока чи старші.
До Керрі підійшов хлопчина-служник.
– Кого вам треба? – спитав він.
– Я б хотіла побачити управляючого.
Хлопчик підбіг до трьох чоловіків, що перемовлялись, і звернувся до одного. Той наблизився.
– В чім річ? – промовив досить холодно.
Це звертання одразу підкосило всю її рішучість.
– Чи вам не потрібні люди? – пробелькотіла вона.
– Ні! – кинув він уривчасто і повернувся спиною.
Геть розгубившись, вона вийшла крізь двері, чемно розчинені хлопцем, і поспішила сховатися в натовпі. Тяжкий удар знищів надію, яку вона ще плекала.
Якийсь час вона блукала безцільно, снуючи то в один, то в інший бік, минаючи великі торговельні контори, але так і не насмілилась поновити свої спроби.