У той час, коли відбувалася ця розмова, — десь о п’ятій годині ранку, — наша маленька завойовниця долі спала тривожним сном у своїй новій кімнаті.
Для Керрі найважливішим в її новому становищі було те, що тепер, як їй здавалось, перед нею відкрилися великі можливості. Керрі не належала до чуттєвих натур, які прагнуть тільки дрімотного існування в затишку й розкошах. Вона крутилася в ліжку, налякана власною рішучістю, рада, що визволилася, і думала про те, чи знайде якусь роботу і чого можна чекати від Друе.
Що ж до цього достойного джентльмена, то для нього майбутнє було цілком ясне. Він не міг не робити того, що збирався зробити. Його розуміння життя не було таке глибоке, щоб він навіть хотів поводитись інакше. Вроджене жадання вело його одвічною стежкою переслідувача. Він не відмовився б від насолоди володіти Керрі, як не відмовився б від свого ситного сніданку. Хоч би що він робив, він здатний був відчувати лише легенькі докори сумління, і лише в такій же мірі доступне було йому усвідомлення зла й гріха. І, будьте певні, якщо йому й закрадалися в душу докори сумління, то лише на одну мить.
На другий день він пішов провідати Керрі, і вона прийняла його в своїй кімнаті. Він був усе такий самий веселий і життєрадісний.
— Ну, — мовив він, — чого це ви зажурились? Ходімо поснідаємо. Вам же треба сьогодні купити дещо з одягу.
Керрі глянула на нього, і в її великих очах відбилися всі її сумніви.
— Мені б хотілося знайти якусь роботу, — сказала вона.
— Та знайдете, напевне, — відповів Друе. — Навіщо так турбуватися про це зараз? Спочатку влаштуйтесь як слід, огляньте місто. Я вас не скривджу.
— Я знаю, що не скривдите, — не зовсім щиро запевнила вона.
— Ви в нових черевиках? Ану, дайте глянути. Чудово, чорт забирай! Одягніть-но жакетку.
Керрі покірно одяглась.
— Справді, сидить, як улита, га? — зауважив він і доторнувся до її талії, потім відступив на кілька кроків і оглянув її ще раз із щирим захопленням. — Що вам іще потрібно, то це нова спідниця. А зараз ходім снідати!
Керрі надягла капелюшок.
— А рукавички? — нагадав він.
— Ось тут, — відповіла вона, виймаючи їх з шухляди комода.
— Ну, тепер ходімо, — сказав він.
Так розвіялися лихі передчуття перших годин.
І це повторювалося раз у раз. Друе не залишав її надовго саму. Іноді вона ходила на прогулянки без нього, але звичайно вони разом блукали по місту. Він купив їй у «Карсона і Пайрі» гарну спідницю й блузку. На його гроші вона ще накупила усякого дріб’язку, і, кінець кінцем, перед Друе ніби з’явилася зовсім інша дівчина. Дзеркало допомогло їй переконатися в тому, що вона давно підозрювала в собі. Вона гарненька, авжеж, безперечно! Як личить їй оцей капелюшок. А очі — хто скаже, що в неї не чарівні очі? Прикусивши коралову губу, вона дивилася на себе — і вперше в житті відчувала солодке тремтіння від усвідомлення своєї сили. А Друе був такий добрий до неї!
Одного вечора вони побували в театрі, де дивилися «Мікадо» — найпопулярнішу в той час оперету. Вони вирішили спочатку зайти до ресторану «Віндзор» на Дірборн-стріт, досить далеко від будинку, де тепер мешкала Керрі. Віяв холодний вітер; з вікна своєї кімнати Керрі бачила небо на
заході, де ще тануло рожеве світло, поступаючись сталевій синяві вгорі, звідки спускалася темрява. Рожева хмаринка, довгаста й топка, ніби острів у далекому морі, нерухомо повисла над обрієм. Дерева по той бік вулиці хитали мертвими вітами, нагадуючи Керрі знайому картину, що її вона не раз бачила грудневими вечорами з вікна рідного дому.
Вона завмерла і раптом заломила рученята.
— Що з вами? — спитав Друе.
— Ах, я сама не знаю, — відповіла вона, і в неї затремтіли губи.
Він відчув її настрій і, обнявши за плечі, поплескав її підбадьорливо по руці.
— Годі,— промовив він ніжно, — все буде добре.
Вона відвернулася, щоб одягти жакет.
— Сьогодні вам, мабуть, і боа треба взяти.
Вони пішли по Вобеш-авеню до Адамс-стріт, потім звернули на захід. Із вітрин магазинів уже лилися потоки золотистого світла. Дугові ліхтарі шипіли над головою, а ще вище угорі світилися вікна височенних будинків контор. Пронизливий холодний вітер налітав різкими поривами. Навкруги вирував натовп, — це були люди, що закінчили о шостій годині роботу і тепер, штовхаючись, поспішали додому. Коміри благеньких пальт були підняті до самих вух, капелюхи низько насунуті на лоба. Молоденькі робітниці, сміючись і весело щебечучи, пробігали то парами, то по чотири. Усе навкруги жило повнокровним життям.