Виставу закінчено… Низьке, набубнявіле важкою сизою вологою небо. Сільський убогий цвинтар, зарослий вишняком, затиканий потемнілими, поіржавілими хрестами, звареними з водогінних труб. Горбик свіжої землі. Поверх паперового мотлоху — вінок білих-білих, непорочно-сніжних гвоздик. От і все. Скінчилася твоя комедія, Лоро. Розійшлися заплакані, налякані твоїм несподіваним похороном, сельчани. Зосталася тільки я. Стою і думаю, як добре, що не дожила до цього дощового понеділка твоя мати, що лежить собі, бідолашна, поряд з тобою під хрещатим барвінком у голубій огорожці, і я не бачу її худенької немічної постаті, засльожених нетямних очей. Інакше… навряд чи посміла би провести тебе в останню путь… Ба! Навіть приїхати у твоє село чи наважилася б…
Ах, Лоро! До чого ти мене довела?! Виявляється, я ще чогось і когось можу боятися в цьому світі! Ще здатна ніяковіти моя крем’яна душа…
Проте, Лоро, озирнувшись по безлюдному кладовищу, чи можеш мені дорікнути черствістю? Мені, одиноко вкляклій у твоїм вічнім узголов'ї?
Та не про свою — про твою самотність думаю. Лишень допіру, тут, осягнула весь трагізм твого короткого життя: гірку приреченість бунтаря-одиночки, в якого ніколи не було тилів — лише фронти. І жодного чесного соратника.
Сумно, але ти все одно не вижила б — надто, надміру була порядною, до ідіотизму прямолінійною і обурливо безкомпромісною. А такі, як запалений апендикс, нікому не потрібні. Від таких лише прикрий клопіт. Тому їх і видаляють. І тебе — позбулися. Саме життя збулося тебе.
Прости і прощай! Твоя комедія скінчилася. Моя продовжується. І ще невідомо, фінал чиєї буде щасливішим.
…Хтось обережно торкає мене за плече: ходімо! Ах, твій брат нетяга, колгоспний бурлака і безпросвітний пияк. Опухле — та не від сліз — червонясте лице і — голубі, несподівано чисті, небесні очі. Твої очі, Лоро! Твій брат дивиться на мене твоїми дитинними чесними очима, такими чудними, нежданими на пожмаканій тупій мужицькій фізіономії. У матері твоєї теж були такі… небесні. Боже милий, мене аж морозом зсипало! Скільки разів я тобі втовкмачувала, що то непростима дурість дивитися на світ білий, але тричі (!) чорний, такими очима. Але ж ти… ти лиш сміялася з тої святої правди, ніби з дешевого жарту. От і досміялась…
Даремно я нервую та з’їдаюся різними морально-етичними дурницями. Твоєму братові байдуже і до тебе, і до твоєї смерті, як начхати було на твоє, чуже йому, премудре життя. То ж він з перепою так важко мучиться, і єдине, чого прагне його дрібна убога душечка, — похмелитися.
Тепер ти бачиш. Лоро, яка несправедлива матінка Природа, навіть до єдиноутробних! Тебе обдарувала всіма мислимими і немислимими чеснотами, а цього нещасного наділила тільки вадами та пороками.
А ти — правди хотіла! Боролась за справедливість! От і маєш її — справедливість. Від самого Господа Бога! Ти ж бо її, свою правду, вимагала від грішних людей.
Ми вийшли за цвинтарну браму і пішли вулицею вниз, повз стареньку школу, де ще кілька годин тому на столі в найбільшому класі… височіла твоя зацвяшкована домовина. Так вирішило сільське начальство, і я не противилась. Будинку культури пристойного в селі не було, а школа колись була твоїм домом: тут, у тісній комірчині на задвірку, ти жила до п'ятнадцяти років разом з бабцею, братом і мамою-вчителькою, доки сільська влада не віддарувала вам чиєсь «вимерле» обійстя. Ти теж мріяла бути вчителькою. І якби не твій божевільний талант, не твоя… шалена вдача, досі б жила собі у цій хижі, ходила би сьогодні по школі з «указкою», стара діва, синя панчоха, зате — жива-здорова… А, може, навпаки — мала би купу дітей, чоловіка-механізатора або директора школи, тримала б корівку, свиней годувала. Від простого людського щастя і добробуту погладшала б, округлилась у веселу молодичку… Як би там не було, але в кожнім випадку з тебе вийшла би прекрасна сільська вчителька! Так ні! Якесь безголов'я трикляте відірвало тебе від землі і занесло аж під оболоки!
«Перемогти або вмерти. Третього не дано», — казала. Пригадуєш? І накаркала: те, що було гордим кредо, стало… печальною долею.
Ах, Лоро, Лоро, що ти накоїла?! Та годі ридати! І з мене досить! Я й так зробила все можливе і не-мож-ли-ве, аби по-людськи провести тебе в останню путь. Коли що не так — вибачай. Та головне — зійшлося все село. Все село прийшло до тебе, Лоро! О! Як же ж вони щиро оплакували тебе, Лоро! Як жалібно голосили ці селяни, приказували та витирали кінчиками хустинок рясні гіркі сльози. Щирі, справжні сльози… Як я заздрю тобі, Лоро! Бо ж… чи заплаче по мені так щиро хоч одна душа?..