«ПОРА ВЕРТАТИСЯ, САНЮ…» Цей голос… Він знову поряд, але вже милосердний і лагідний тут, в небесах лагідних… Лоро, прошу тебе, не вертай мене ТУДИ, не вертай… ВЛАСНОЮ СМЕРТЮ ВМИРАЄ ДОВЕРШЕНИЙ… Я знаю, але — пожалій мене, змилостився… Ти добра, ти завжди була доброю… Геній і зло не сумісні… «ПРОЩАЙ, САНЮ. ТИ ЩЕ НЕ СКІНЧИЛА СВІЙ ЗЕМНИЙ ПУТЬ…». Лоро, не кажи так!..
Світло згасло, погасивши сяєво в мені. І темінь, в'язка, липка, огорнула тіло глухим ниючим стражданням.
— Криза минула, — сказав хтось поряд. Відчула метушню людей, їхнє дихання, шелест одежі, запах Станіслава, радше його одеколону, справді, французького, привезеного колись із Франції… Але не мала найменшого бажання, ані сили розплющити очі… Не хотіла, не хотіла. Боже, як я не хотіла повертатися!..
І НА КОЛА СВОЇ ПОВЕРТАЄТЬСЯ ВІТЕР…Це про мене? Але я — не вітер… Та все ж я повернулася… як стишений вітер, принишклий і знесилений. На кола свої…
Місяць в реанімації. Місяць, як рік. Як сто років… Якби не лікарі, не найкращі умови, не закордонні ліки… Так думали вони, лікарі і Станіслав, знайомі. Я ж знаю інше — потрясіння і смертельну безживну пустку в душі від усвідомлення того, що тобою згидила навіть… смерть, не прийняла, а повернула назад з небес на землю, прирікши на муки і приниження каліцтвом, слабоумством, злиднями, постійним бажанням накласти на себе руки, плюнувши в лице жорстокий алогізм: ВЛАСНОЮ СМЕРТЮ ВМИРАЄ ДОВЕРШЕНИЙ. Але я мовчу. Бо що ЗНАЮ я, того не знають вони. І нам ніколи вже не порозумітися. Їм і мені, тій, що переступила межу між двома світами, між двома вимірами. Мовчу, боюсь, аби не подумали, що в мене після інсульту «дах поїхав» та не запроторили у психарню.
Я повернулася на кола свої, на свої розбиті дороги, впала, як Ікар із-за хмар, просто на сухе груддя, на каміння, з розтрощеною головою, каліка, безпам'ятна, безмовна каліка. Та навіть лежачи ницьма, дивлюся на цей світ все ще ЗВІДТИ, із сяючої блакиті. Страшно, безпомічно дивлюся… Заново впізнаю і закарбовую у стертій пам'яті його ознаки, заново даю імена явищам і предметам, людям і почуттям.
Невже це той мученицький шлях до довершеності, якої завше прагла, не уявляючи — що це? Колись я думала вслід за одним безумцем, ім'я якого забула, що «ХТО СХОДИТЬ НА НАЙВИЩІ ВЕРШИНИ, ТОЙ СМІЄТЬСЯ З УСІХ ТРАГЕДІЙ НА СЦЕНІ І В ЖИТТІ». Колись думала, що зійшла на найвищі вершини і сміялася, не здогадуючись, що та НАЙВИЩА ВЕРШИНА тільки чекає мене… сліпучо-голуба ВЕРШИНА, з якої з жахом озирнулась на своє життя, мізерне і марне, марнотне існування земного черв'яка, багно без жодної, бодай сухої грудочки, на яку можна було видряпатись і побачити сонце… КОЛИСЬ ТИ УЖЕ НЕ ПОБАЧИШ СВОЇ ВЕРШИНИ. А НИЦІСТЬ СВОЮ ПОБАЧИШ ПРОСТО ПЕРЕД СОБОЮ, НАВІТЬ ВЕЛИЧ ТВОЯ ЛЯКАТИМЕ ТЕБЕ, МОВ ПРИВИД. КОЛИСЬ ТИ ЗАВОЛАЄШ: «УСЕ — ОМАНА!» КОЛИСЬ ТВОЯ ГОРДІСТЬ ЗГОРБИТЬСЯ, А МУЖНІСТЬ НАДЛОМИТЬСЯ. КОЛИСЬ ТИ ЗАВОЛАЄШ: «Я — САМОТНІЙ!»
Лежу на землі, сухій, теплій, і дивлюся в небо. Осіннє небо 1991 року. Глибокий, насичений електрік вигорів і тепер воно сріблясто-голубе, але ще високе, ще бездонне. Час від часу проявляються в небесній амальгамі майже прозорі пташині тіні і знову тануть чи даленіють… Я заздрю їм доброю щасливою заздрістю, як заздрять дітям, квітам і птахам, і душа моя бринить сльозою незбагненної радості. І все моє єство сповнює солодка ілюзія польоту. Це миттєве блаженство, і воно скоро мине, як запаморочення, як дрімота. Плід моєї зрушеної психіки… Але я дорожу ним і навіть вдячна недузі за ці короткі напливи блаженства.
— Тобі не холодно? — питає Станіслав. Його голос повертає мене на землю, суху і теплу, знову відчуваю шкірою її сипкі грудочки, кольке картоплиння, її привітність і заперечливо хитаю головою. Казочка про Антея не бреше. Древні були мудріші за нас і не відгороджувались від Матері Землі гудронами-бетонами. Вони лягали на землю, притулялись до неї, як до материнських грудей, і пили живлющу енергетику… Я теж древня… Я була за мільярди зоряних літ звідси, мільярди, спресовані в одну земну мить…
Та треба вставати. До праці. Ми копаємо картоплю — я і Станіслав. Уперше в житті. На дачному клапті землі. Садив її Станіслав сам. Весною мені трохи полегшало. Після тримісячного нерухомого лежання в лікарні могла рухатися, сідати і з горем навпіл добиратися до туалету. Тоді він і вирішив широким фронтом розгорнути сільськогосподарські роботи на запущеній до здичавіння нашій фазенді. Затіяв посівну, аби хоч на трохи спекатись мене: видно, так я осточортіла йому своїм каліцтвом. Навіть няньку хотів найняти, але я смиренно відмовилась, мовляв, і так всі кошти ідуть на ліки… На що Станіслав лиш смиренно зітхнув… Отак… життя перетворило нас на двох смиренних старців, вірніше — старців…