Ненаситна прірва — от хто я була! Жадала мати все! Ненавиділа свою щедру і прихильну долю за… скупість, скнарість і виривала-виривала в неї удвічі, утричі більше, жодного разу не подякувавши. І сама невдячністю спровокувала її на… кару. Тепер я знаю. І ціную, вчуся цінувати її дрібонькі, як мачинки, подарунки, ці небесні знаки уваги. Мов злидар нещасний, вчуся тішитися грошем щербатим, пам'ятаючи про дні темряви, бо ж написано у Святому письмі «…тішся, але завжди пам’ятай про дні темряви».
ДНІ ТЕМРЯВИ…Вони все-таки повернули мене ЗВІДТИ, із сліпучої блакиті, де зійшла на мене Божа благодать, де я вперше спізнала неземне щастя. А спливши на поверхню в'язкого, липкого небуття, знову побачила білий світ і білих людей, і білого Станіслава.
«Чому в тебе таке біле волосся?» — хотіла спитати, але язик колом застряв у роті, і замість слів вирвалося щось схоже на натужне мукання. Хотіла зірватися, вхопитись за чоловіка, але тіло було, мов чуже, а руки не слухались. Обвела поглядом світ, і льодяний жах поволі, як гад, почав заповзати в душу: була в лікарні, у просторій лікарняній палаті, серед систем, запахів медикаментів, незворушних фізіономій у білих ковпаках.
— Що сталося? Чому я тут? — спитала одним поглядом Станіслава. І його погляд відповів:
— Все гаразд. Усе буде добре.
Н-да, що вже було добре, то було! Далі нікуди… Три місяці непорушного лежання… мов колода, безсловесна, безживна… Тільки свідомість жива, безкомпромісний свідок катастрофи, який все фіксує, перетравлює і отруює сам себе страшною правдою: ти каліка!
І перше моторошне приниження безсиллям, неміччю, нездатністю себе обійти. І мука роздвоєння, розділення, суперечностей між душею і тілом, коли душа, очищена стражданням і болем, легка і чиста від покути, задихалася в ницому тілі, що прагло їсти і пити, а потім, переповнене фекаліями, нетерпляче чекало… судна. А судно, як на зло, барилося або блукало палатами в образі санітарки Каті, замученої роботою жительки приміського села. І принижена душа ридала, а безпорадне тіло корчилось і я проклинала і престижну Феофанію, і одиночну свою палату, і пісну, затуркану фізіономію санітарки Каті, що, не приховуючи огиди, підсувала під мій зад холодне судно, а відтак, висмикнувши його, притьмом вибігала з палати, заткнувши носа якоюсь ганчіркою.
Боже милий, Боже праведний, мною, королевою, гидувала немита селянка! Свідомість цього настільки потрясла мене, що була на грані нового інсульту. Біля мене знову забігали переполохані лікарі, прибіг і вже не відходив від ліжка Станіслав. «Причина? Яка причина?» — носилося в повітрі здивоване. А «причина» смиренно стояла в куточку, підібгавши скорботно пісні вуста. Знала: Станіслав щедро платить Каті за клопоти зі мною, хотіла поскаржитись, вигнати підступну з палати, але не могла. Станіслав не розумів мого мукання. Чи навпаки, гадав, що то я так його прошу не покидати мене… І не покидав. Вдень сидів біля мене, гладив по руці, але я не відчувала його дотиків, бачила тільки змучене, схудле, враз постаріле лице, печальні вицвілі очі і безгучно ридала від перспективи, що темною хмарою насувалася на нас обох.
Станіслав витирав мої гіркі сльози, намагався бути бадьорим і веселим, навіть читав дурнуваті анекдоти із якоїсь мікрогазетки. Мені було жаль його безмежно і я кривила в усмішці спаралізоване обличчя. Отак ми підтримували один одного. Але, врешті, чоловікова присутність почала гнітити мене більше, ніж самотність. Від одного погляду на його втомлену, скорчену на сусідньому ліжку у тривожному сні постать, хотілося вити. І тоді я, показавши очима на Катю, що мила підлогу, відпустила Станіслава з Богом додому: хай виспиться, помиється та поголиться…
Так зробила перший у своєму житті крок на стезі смиренства, християнської покори судьбі. Незнане досі внутрішнє чуття підказувало, що Катя — то перше коло мого чистилища. І я усміхнулася їй, з покірною радістю готова терпіти зневагу, огиду, приховану темну ненависть знедоленої селянки до «панів», до тих, хто «на Горі» жирував за її кривавий кошт.
То були короткі хвилі просвітління. Але щось клацало в моїй голові, обривався зв'язок із реальністю, і я покидала цей світ, палату і Катю і блукала порваними на клапті просторами пам'яті, і минуле ставало реальнішим за саму реальність.
Переважно то були щасливі блукання садами дитинства, квітучими, наївними і безгрішними. У напівзабутті часто сміялась моя розшорена, здитиніла душа. По-науковому це свідчило, що організм, моя фізіологія і психіка підключили приховані рятівні резерви і ресурси. Однак, я добре знала, що це віддяка вищих сил за мою смиренність, за покірність лихій долі.