Але стара не вгавала, хитала головою і стогнала, наче вбивала цвяхи у саме серце:
— Правду кажеш — помогла, ой помогла з похороном! І зі світу звести… і поховати… помогла… Дия-я-вол! А де той, вурдулак, що їй, моїй внучечці, душу виїв, кров випив? Де він? — спитала, обводячи поглядом місцевих посадників, що збилися, як вівці перелякані, у порозі. — Будьте ви прокляті… можні-вельможні…
Панічний, майже тваринний страх відірвав мене від затоптаної долівки і викинув геть з цієї брудної буди. Мабуть, мала гидкий вигляд, та й жахливою була вся ця сцена, бо сполотнілі смерди скам'яніли при одвірках, як соляні стовпи. Вже добігала до машини, як вони вивалилися з хати. Їхній переляк отямив мене: а не діждетесь моєї ганьби! І ти, Лоро, даремно, голубонько, затіяла цей… фінал власної комедії! Ой, даремно! І — бездарно! Невже ти, така мудра, забула на тім світі, що я тільки на мить можу втратити контроль над собою і над ситуацією?! Тоді мушу нагадати… Отож, хоч мене трясло, як твого братана-алкоголіка, і підкошувались ноги, але знайшла сили спинитися і зіграти добру та милосердну:
— Нещасна старенька! Зовсім втратила розум від горя. Та… Бог бачить… скільки я зробила… скільки я… я…
Від згадки про Бога пахолки-безбожники зовсім розгубилися. Тим часом я, звівши до неба очі, заломила білі руки і впала враненою птицею-чайкою на сріблясте плюшеве сидіння «чайки», не забувши при цім хряснути дверцятами.
— Газуй! Швидше! Швидше! — просичала водієві, намагаючись щезнути, втекти від цього ганебища і його свідків.
І тільки за селом дала волю шаленій люті. Мусила розрядитись, аби не луснути від ганьби і злості. Лаялась останніми словами, мов перекупка, як п'яна повія. Що вже Льоша, який звик за десять років вірної служби до моєї невгамовної вдачі, і той перелякався.
МАЛЕНЬКІ СЕКРЕТИ ВЕЛИКОЇ ЖІНКИОсь мій щит і моя зброя. Ними я володію досконало. Тонко. Геніально. Одні з них відкрила, як відкривають якийсь там фізичний закон, другі — сама вигадала, придумала, як фасон сукні, треті, наймудріші, бо перевірені часом — позичила в інших.
Мої секрети — мої заповіді. Я їх сповідую. Живу по них. І майже завжди — виграю. Хоча мені більше імпонує визначення: перемагаю. Бо хіба життя — гра? Може, для когось і гра. Але для мене — це кривава, виснажлива війна з цілим світом за себе. Тільки за себе саму! Проти — всіх! Бо немає в успішної жінки ні друзів, ні рідних, на коханих! Одні вороги! Чуєте, вороги? Що ви мені заздрите усі?! Ви б не заздрили, як би мали бодай зелене поняття, скільки крові, живої, гарячої крові коштує успіх, імідж, хоча б імідж (!) вдатної везучої людини, тим більше — жінки?! Яким рабським терпінням, зміїною хитрістю, ба (!) приниженням оплачена приналежність до «вищого світу»? Які сили я трачу, які нерви спалюю тоді, коли ви вилежуєтесь по своїх норах, пиячите і перемиваєте мені кісточки? Але вам не дано навіть уявити це курячими мізками! І не треба! Бо якби уявили, чи шанували б мене так?! О-о, ненависть — це… чи не найбільша пошана…
От вам і перший мій маленький секрет, перша моя свята заповідь: повна секретність дій і вчинків. Жодних референдумів. Навіть сімейних. Я сама собі радник і порадник. Сама! А я собі, на щастя, не ворог.
Відповідно, друга заповідь — не зраджуй собі за жодних обставин і ситуацій, навіть під тортурами.
Аби не дратувати забембаних принципами колективізму доброчесних співгромадян проявами егоцентризму, говоритиму про власну персону в другій особі. Відсторонено. Так навіть цікавіше. Дивишся на себе нібито збоку. Спостерігаєш. Оцінюєш. І ще раз переконуєшся у власній унікальності, неповторності і, звичайно, чарівності. І жодного щодо цього сумніву.
Жодного сумніву — третя моя заповідь. Бо в тому, хто сумнівається, сумніваються інші. А хто під сумнівом — той ніколи не стане переможцем. Ніде, ніколи, ні в чому! Юрба шанує впевнених — навіть знаючи, що вони — мерзотники, фарисеї, лицеміри!
Тому, аби там що, а ти — при вперед, по головах, по трупах, з незворушною міною, так, ніби окіл тебе лише трава стелиться.
Будуть, а будуть траплятися на твоїй стезі зухвалі, справедливі ідіоти, яким захочеться зчепитися з тобою у боротьбі, — не зважай. Ігноруй. Вислизай, бо вони можуть, чого доброго, виявитись і сильнішими, і мужнішими. І покласти тебе на лопатки. Привселюдно. Отож, четверта заповідь — бережись рукопашної з чесними дурнями. Мудрі ще до твого народження придумали інші методи боротьби: підступні, підколодні — зате безпрограшні.
П'ята заповідь — не жалій. Нікого. Жалість, як і доброта, — непростиме глупство. На словах — будь-ласка. О, на словах — скільки завгодно і кого завгодно. Та так щиро, зі сльозою. Жалість на словах принижує. Буревісник революції знав, що писав. Словесною жалістю, як жорнами, перетреш на пил найнедосяжнішу скелю. Жалість здирає царствений пурпур, знімає корони і німби. Тих, кого жаліють, — не бояться, а значить — не поважають, не люблять. Нема за що!