Диявол він і є диявол. Хоча… Який він диявол?! Звичайне, бісове чоловіче поріддя! Але порівняння, яке вихопилося в мене мимоволі у момент першого фізичного зближення, сподобалось Аркашці настільки, що він згодом не соромитиметься порівнювати себе з цим «ісчадієм» і в інтерв’ю газетам, і у виступах по телебаченню, чим насторожить свою численну клієнтуру, кретин! Однак грубе, похітливе плотське хвилювання, яке пережила під час першого візиту до Аркашки, буде тримати мене у своїх липких лапах усі ці роки… І зараз, думаючи про нього з огидою і зненавистю, відчуваю, як гаряча хвиля хіті обпалює лоно, в’ялить ноги, забирає розум…
Зненавиділа Аркашку в першу хвилину і прикипіла до нього цією зненавидою-любов’ю, як п’явка. І він… О, він, вампір поганий, вчепився за мене руками-ногами, присмоктався, мов кліщ, і виїхав на моєму горбі на самісіньку Гору. Так ми і пережили в гарячому чаду роки так званої перебудови, зарившись із рогами і копитами у сатанинство, захлинаючись киплячою кров’ю один одного!
З Остапом душа моя летіла небесами. З Аркадієм — брела по горло в пекельній смолі, впиваючись незнаними досі плотськими втіхами, задихаючись у п’яній, в’язкій і солодкій темені безсоромної еротики. У рідкісні хвилини протверезіння мені з жахом хотілося здерти із себе шкіру, виварити її у трьох водах і викинути… Або ж утекти світ за очі… в монастир, постригтися в черниці і молитися-молитися, випрошуючи в Бога прощення за всі мої тяжкі гріхи. Але миті прозріння минали і, забувши стид і страм, бігла до Аркашки, садила цю вошу руду на карк і волокла вгору, на Гору…
Найцікавіше, що я таки — схудла. Ще б пак! Мусила після десяти сеансів гіпнозу, влаштованих мені народним цілителем, відчула відразу до всього, що звалося їжею. Згидило їдло, навіть польське печиво, яке так полюбляла гризти за письмовим столом, особливо тоді, коли не писалося, не клеїлося речення, не йшла фраза…
Аркашка воістину сотворив зі мною чудо: за якийсь місяць мене важко було впізнати. Годинами вертілася перед дзеркалами, пишаючись юним легким тілом, дівочою талією, високою шиєю і то — без жодної зморшки! Диво та й годі! Плаский тугий живіт, а груди, як у вісімнадцятирічної… Щоправда, нині невпевнена, що саме так омолодило мене, себто який із «талантів» Аркашки — гіпнотичний чи еротичний? О, моя КАМА СУТРА!
МІЙ РОМАН З ДИЯВОЛОМ…Жах! Але! Мені знову заздрили! Де б не з’явилася, облипали заднисті, розтельбухатілі на творчій бараболі, поетеси, тлусті докторки наук, опасисті жони цекістів і кадебістів, роздобрілі біля корит розподільників, та змучені (професія зобов’язувала!) голодуванням акторки. «Тебе не впізнати! Що сталося? Любов? Дієта? Ах! Де? Як? Хто? Коли!? Аха-ха! Поведи! Покажи! І ми хочемо…»
Ах, хочеться?! Хочеться і вам мати людський вигляд! Похвально! Що ж, мені не шкода, але спочатку поторохкайте вслід за мною, потрясіть старими хляками, може, від злості лій сам сповзе… Не сповзає?.. Що ж, прийдеться пожаліти подруг-ворогинь, я ж добра, милосердна, співчутлива!
І тут… стрельнула в голову геніальна ідея: якщо на товар є купці, то… Уявила, скільки претензійних чиновних клубастих кобилиць, скільки творчих товстуль потьопає перевальцем в обшарпаний Аркашчин підвальчик, лиш покажи куди! Так вони ж його завтра мільйонером зроблять, ці товстобрюшки! О, Олександро, недаремно твій татко керував райпо! Спасибі йому, і в тобі тріпотить жилка підприємницька! Отож, по-перше, з Аркашчиного дурисвітства може вийти неабиякий бізнес, з якого і мені перепадуть, пардон, дивіденди. По-друге, з цього провінційного мага можна встругнути та-ку сен-са-а-а-цію… Такий вчинити довкола нього ажіотаж, що всі — ахнуть! І, звісно, самій возсіяти в промінні його слави. Наприклад, засвітитися в благородній ролі такої собі меценатки-інтелектуалки, яка благоволить усьому таємничому, непізнаному, як нині пишуть, сакральному і паранормальному…
Тим паче, що мені ці маніпуляції із суспільною свідомістю нічого не коштуватимуть: як показує «перестройка», народ дозрів до блуду. Головне, підключити пресу, радіо і телебачення. А досвід я маю — не з такого лайна кулю ліпила, не з таких нездар робила творців епохальних романів і фільмів! Тьху на них!
Несподівано першим на гачок упіймався… Станіслав! Отакої! Безперечно, був вражений моїми оновленими формами настільки, що про власні згадав. Певно, починало заважати черевце — «пагорб слави над загиблим героєм», як печально жартують у чоловічих тісних колах… Либонь, «партнакоплєнія» псували репутацію «удалого молодца», якщо так серйозно зацікавився державний муж чисто бабським, як на мене, промислом Аркашки.