Аркашка старався. Коли ж монументальні тіла апаратчиків полегшали хоч і не до летючості танцівників кордебалету, а всього-на-всього на якихось пару кілограмів, переляканого Аркашку повезли на дачу до САМОГО, як поштиво називали Першого секретаря ЦК Компартії України, лікувати й зцілювати.
Поволі бердичівський Авіцена входив у роль і, як-то кажуть, у смак. Прикупив собі чорний глухий светр, запустив цапину борідку — чисто тобі рудий Мефістофель. Тупуватий бичачий погляд став похмуро-зловісним, важким, відповідним образу таємничого пройдисвіта. Це сьогодні я так гадаю. Тоді ж я… Господи, що тоді зі мною діялось?! Що зі мною робив той шахрай, той пролаза, той виплодок пекла! Боже-Боже!.. То тільки мені здавалося, що так мудро здійснюю власні наполеонівські плани. Насправді ж, для нечестивця я стала і знаряддям, і засобом у досягненні честолюбної мети: якомога швидше дорватися до людських душ, завоювати славу і популярність, тобто — медіумом!
А в мене ніби дідько вселився. Вся палала і тремтіла від голодної пристрасті та екзальтованого обожнення. Феномен Пришембовського перетворився для мене в ідею-фікс. Кричала про нього, закотивши очі, на всіх перехрестях, піднімала пресу, радіо й телебачення. Дякуючи мені, про Аркашку стали писали, як про нового месію, цілителя і спасителя роду людського. Після кількох інтерв’ю з Аркашкою, організованих мною по республіканському, а відтак і союзному телебаченню, цілителем зацікавився і простий народ, спраглий чуда. До підвальчика на Березняках хлинули багатотисячні натовпи нещасних, жадаючих оздоровлення. Листи з проханнями порятувати, вилікувати, що надходили від стражденних з найглухіших куточків Радянського Союзу, листоноші зсипали на купу просто під дверима. Звісно, що їх ніхто не читав. Бо на той час цілитель вже переселився з ласки САМОГО у пристойне приміщення на Хрещатику і спокійнісінько дурив публіку, але вже грошовиту.
На Аркашку посипався золотий дощ, що його ще більше розохотило. Та й, врешті, й мене. Фантазія моя не знала стриму. Адже це я додумалась до сеансів гіпнозу по телебаченню! Я! Я складала для недорікуватого Гіппократа тексти його публічних заклинань, вчила, як триматися перед телекамерою, якої Аркаша спочатку жахався, як чорт ладану: бекав та мекав, а далі, лукавий, вжився в роль спасителя народного!
Підбадьорена успіхом, придумала весь той фарс з обезболюванням на відстані. Довелося добряче пошукати і клініку, і надійних лікарів, і надійних пацієнтів. І, про всяк випадок, добре заплатити — підстрахуватись, як казав Аркашка, адже ж… в цій країні усе могло статися, наприклад, вимкнутися світло, розгубитися — лікарі, міг «не спрацювати» оперований…
Трансляція сенсаційної операції по видаленню апендикса під гіпнозом викликала просто-таки бум популярності Пришембовського. Затамувавши подих, люди вдивлялися в його зловісно-зосереджене обличчя, подане крупним планом на весь телеекран, і затято зціплений рот, що важко вичавлював накази пацієнтці:
— Вам не боляче! Вам — легко і радісно! Вам добре. Ви співаєте. Співайте. Я наказую вам співати!
І бідна жінка починала співати, але так жалібно, що Аркашка грізно обривав її:
— Досить! Спати! Я наказую вам спати!
І жінка «засинала» з усмішкою на вустах. Це вже по тому вона розкаже на всю країну, скільки коштувала їй та усмішка… Гіпноз Аркашки, який сидів під час операції далеко від клініки — в студії «Останкіно», на жаль, «не спрацював», і хвора, перед цим добре оплачена, мало не віддала Богові душу від болю…
Н-да, цинізму цьому затрапезному Мефісто не позичати. Він нахабно блефував, дурив і блудив, готовий переступити через трупи. І ледь не прогорів. Але — викрутився, беркицьнувся в мертвій петлі і, мов шкодливий котяра, м'яко впав на лапи. Однак більше експериментів в операційних ми не проводили…
Зате в ліжку… Навіть легендарній розпусниці Еммануель не снилися подібні тілесні насолоди… Але музика недовго грала. Все менше часу і сил зоставалося на мене у перевантаженого «месії», одержимого ідеєю порятунку вигибаючого людства. Все частіше в його затемнених кабінетах з'являлись довгоногі дівулі, поодинці, а то й зграями. Спочатку я наївно не зважала, точніше, була запрограмована не зважати на чоловічі слабкості Пришембовського, самовіддано гаруючи на його імідж, славу і статки.
Але скоро отямилась. В один прекрасний день ніби пробудилася зі сну. Певно, пройдисвіт так збайдужів до мене, що перестав насилати ману. Більше того, протверезівши, наче глянула на себе чужими очима і побачила… Боже мій, біснувату юродиву, навіжену вже не першої молодості, що безсоромно волочиться за молодим дурисвітом. Але найбільше ображало те, що Аркашка почав залагоджувати свої фінансові справи без мене. Особливо розлютило, коли Пришембовський у супроводі «референток», як він образно називав своїх повій, подався в Польщу заживати слави спасителя у тамтешніх містечкових паній та панянок.