Що ж, перший ляпас витримала достойно. Однак після тріумфального повернення Пришембовського із першого закордонного турне і радісної зустрічі в затишній, обставленій італійськими меблями спальні на загумінках нового офісу, не втрималася — ніжно просичала в кохане обличчя:
— Любчику мій таємничий! Запам’ятай собі: я — не терпляча ломова коняка, не жінка-трудівниця і не затуркана мати-страдниця. Я — Тарас Бульба: я тебе породила, я тебе і вб'ю! Тож опам’ятайся, доки не пізно…
То варто було бачити, як витягнулася по діагоналі самовпевнена мордуленція «європейської знаменитості». Від люті чи від страху — не знаю. Але помітила, як щось чорне, недобре промайнуло в широко розставлених бичачих очах, і зрозуміла: уже пізно. Надто далеко Аркашу завела спокуса «давати установки громадянам соцтабору»… Тепер він почувався, певно, славнозвіснішим за самого реформатора Горбі.
Мені б насторожитись. Так — ні! За мить знову витала в небесах, улещена його вдаваною пристрастю. Вдаваною, бо переконана, що вже тоді цей негідник вирішив розпрощатися зі мною. Перший! У-у, диявол! Перший посмів підняти на мене руку, і ногу… як пес, скажений пес!..
Мене зачинає трясти від люті і ненависті. Де ж ліки, де ті кляті ліки? Задихаючись, лапаю по кишенях. Станіслав, схарапудившись, кидається до мене, витрушує на долоню з пляшечки пігулки. Ковтаю, поволі тупіючи…
… Аркашка відкладав розправу наді мною. Була ще потрібна йому. Готували три велелюдні сеанси екстрасенса і психотерапевта міжнародного класу (звання, присвоєне Аркашці мною після його повернення з Польщі) у Палаці культури «Україна». Квитки продано, «бабки» поділено, але слава осяває тільки підкарнану під макітерку квадратну голову «месії»… Та дідько з ним! Люто закусивши вуздечку, вирішила на прощання «взяти» своє: використовуючи надійні партійні і творчі зв’язки, влаштувати спільний наш вояж по країнах Європи. А вже потім… Як не шкода птицю, а збити у леті доведеться…
Ага! На того натрапила! Хитрий Мефісто шкурою волохатою відчув небезпеку і першим пішов ва-банк. По-сатанинськи підло. І, треба віддати йому належне, прибрав мене з дороги красиво і вчасно. Пікнути не встигла! Митець! Вищий пілотаж — нічого не скажеш!
АРМАГЕДДОНТо був останній абзац мого роману з дияволом. Зала палацу «Україна» вирувала людом, гула, як велетенський вулик. Аркашка, як завше перед публічними виступами, був зосереджений, зловісно-похмурий. Але бачила: нервував. Ще б пак, адже це був його перший виступ перед такою великою аудиторією в Україні і від результату його залежали вся подальша кар’єра і доля Пришембовського.
Пора було починати сеанс, але в літерному ряду зяяли порожні місця: барилися потрібні люди, якраз ті, які влаштовували нам турне по Європі.
Час ішов. Люди нервували. Гості — не з'являлися. Я ледве втримувала Аркашку за лаштунками, благаючи:
— Ще секунда! П'ять хвилин!..
І враз… звично стриманий перед публічними виступали, екстрасенс озвірів, грубо вилаявшись:
— Та пішли вони всі… Я й без них знайду дорогу в Європу!
Його гнів перекинувся на мене, як вогонь. Довго стримувана лють вибухнула в мені, як граната, чорно обпекла груди, і я заверещала, забувши пристойність, сором і правила великосвітського етикету:
— Негідник! Пройдисвіт! Ти… Ти хочеш позбутися мене! Ти забув, що я! я! я! тебе зробила! Що ти мені зобов’язаний усім, навіть своїм паршивим життям!
Пришембовський, що вже, було, рвонув на сцену, зупинився і уважно, по-диявольськи пильно втупився в мене страшними від зненависті очима. І так важко, ніби придавив могильною плитою. Більше не пам'ятаю нічого…
Прийшла до пам’яті в лікарні, під крапельницею. Світ червоно гойдався і розпадався на фрагменти, як картинка у зіпсутому телевізорі. Хотіла поворушитися і не змогла: тіло одубіло, наче колода. Хотіла покликати на поміч — язик не повертався, лежав у роті, як дерев'яна ложка. І тоді я все згадала, і все зрозуміла, і зробила єдине, що могла — гірко заплакала…
Із того дня поволі покотилося з небес і ясне сонечко всенародного визнання і слави Аркадія Пришембовського. І почалось останнє полювання старого цеківського вовка Станіслава. Ясінський, хоч і пізно, але зрозумів усе і не простив Аркашці привселюдної ганьби і… мого каліцтва.