Ти лишень раз пожаліла насправжки, по-людськи, відступивши від свого золотого правила. І що ж?! Була покарана. Облаяна і проклята божевільною старчихою! Страшно згадати! Ледь не попалась… Навіть зблідла і вібрувала вся, як… як той пияк, Лорин брат.
Отож шоста заповідь — намагайся шокувати непередбаченістю. Християнська мораль і аморальне суспільство виробили примітивний стереотип поведінки homo sapiens’а: штовхнули — гарчить, а побили — шмарки розмащує.
А ти навчилася реагувати на зовнішні подразнення навспак, неприродно, абсурдно: скривдили — смієшся просто в очі нахабам, підклали ніжку — вдаєш, що сама перечепилася. Непередбаченість реакції деморалізує ворога, збиває з пантелику. Він розгублений. Йому хочеться чимскоріше ретируватися, і, щоби прийти до тями, він поволі повертається до тебе спиною… І тут — не промахнися! Спина у кривдника широка, якраз для смертельного удару!
Отак і ховайся в лукавій нерозгаданості, мов чорна пантера в тропічних хащах. І хай твоя усмішка сниться супротивникам безгучним оскалом цього красивого гнучкотілого звіра. І — тримає їх на віддалі.
От вам і сьоме правило — ані найменшого ні з ким панібратства! Для всього світу — по імені і батькові: Олександра Олександрівна. Навіть для жовторотих фаворитів, яким би свербіло в присмерку будуару називати тебе Сандрою, Сандою чи ще якоюсь порнокличкою в дусі помішаних на рок-музиці і сексі хіпарів. Навіть для сановного, дорогого, по роги державного мужа, котрий волів би досі бачити тебе невинною Санечкою, наївним Сонечком, якому пускав туману в очі на дніпрових схилах бозна ще в якому році до нашої ери і вимагав клятви у вірності на все життя.
Де йому, тоді ще простій затичці на університетській кафедрі, було знати, що восьма твоя заповідь — необов’язковість: обіцяй і не виконуй обіцянок: ах, забула, замоталася, вперше чую… І прохачі, що валом валять в кожні можновладні двері, голодранці різні дадуть тобі чистий спокій.
А тим часом заощадиш дорогоцінні енергетичні ресурси для власного світлого майбутнього. Бо ж то збоку дурним плазням ввижається, що доля тобі все на тарілочці із золотим бережечком підносить: на, бери! Авжеж, дочекаєшся… Вигризати, вовчики-братчики, треба! З кров’ю! Це ви, мов зайці, обсикуєтесь, варто вам на хвіст наступити. А тут крутишся, як у вольєрі, набитому хижаками, сильними, безжальними, що рвуть на клапті один-єдиний, але жирний шмат свіжини. І будь меткий, вчися вхопити лише свій, долею відважений кусень, щоб і самому насититись, і на чуже не посягнути. Інакше або здохнеш, або загризуть…
Тому-то, найдорожча моя, пильно тримайся дев’ятої своєї заповіді: поспішай взяти своє. А твоє — то все, що спроможна загребти.
Люди діляться на три категорії: тих, кому треба мало; тих, кому треба багато; тих, які воліють мати все.
Ти належиш до останніх. Таких, яким нічого не треба, немає в природі. Бо навіть щасливий ідіот чогось та просить, ще й норовить нишком урвати.
На жаль, ти не одна, кому б хотілося мати ВСЕ. Ентузіастів чимало навіть серед твоїх найближчих. Не встигнеш вхопити, як накинуться зграєю: ділись!
А дзуськи, вовчики! У нашім лісочку-гайочку діє священний неписаний закон, себто твоя десята заповідь: жодного друга, тим більше подруги і сентиментів щодо них. Одні соратники в боротьбі за виживання і то — з виду ссавців і Адамового поріддя самців.
З чоловіками безпечніше мати справу вже тому, що не ділиш з ними сфери сексуального впливу, а отже, вони не вбачають у тобі конкурента в інших площинах людської діяльності. Отже, використовуй їхню тупість і пробивну силу. Але — борони Боже! — стати іграшкою! Ніяких інтимів! Тільки ділові стосунки! Чоловіків неабияк потішає гра деяких сміливок у їхні джентльменські ігри. Ба, вони навіть потурають, підтримують, підохочують, доки… за пустенькою жіночою чарівністю не проступить впевнений, мудрий і талановитий суперник.
Коли ж ці шовіністи опам’ятаються, буде пізно: доведеться змиритися і з розумом твоїм, і талантом, і лідерством.
Що ж до подруг, то ти їх ліквідувала ще в десятому класі. Як Маргарет Тетчер. Тобі просто остогидла їхня прищава заздрість. Однак усе життя мріяла про гідну суперницю, подругу-ворогиню. І вимріяла — Лору!
Пригадуєш, як марила нею, чисто коханцем?! Як заманювала в свої тенета, пригадуєш? Ні? То добре, що пам'ятаєш тільки приниження і ту зневагу, з якою позирала на тебе зі свого піднебесся вранішня літературна зірка Лора — Лариса Орленко. Відома! Геніальна! Неперевершена! Надія нації! В її очах ти була пихатою недалекою міщаночкою, порожнім стільцем в університетській аудиторії. І скільки ж ти витерпіла, щоб досягти свого — божевільної забаганки зробити з недосяжної знаменитості подругу-ворогиню, соратницю-суперницю? Твою вічну чорну-пречорну муку…