Але я не зрадила себе і в лиху годину. Не піддалася на провокації. Напівжива, розполовинена хворобою, знайшла в собі сили гідно винести удар «під дих». Стрічала і проводжала «доброзичливців», вислуховувала по телефону з лагідною усмішкою матері Терези, недосяжна підступності у своїм святім всепрощенні. І вони йшли, вчорашні мої сраколизи, бездарні актрисочки, критикеси і поетеси, похнюплені, вбиті моєю вищістю над ними і суєтою суєт. Я так і казала їм услід, ніби благословляючи: «Будьте вищими і вам воздасться».
Знаю, вийшовши за двері і трохи очумавшись від несподіваного нового іміджу многоликої Олександри Ясінської, вони впадали в хтиве злослів'я, але я — я була над ними, високо, дуже високо…
То нічого, що в цей час, в цю гірку хвилину, я ридала і билася в істериці, проклинаючи день свого народження, і своє життя, і державу, і… і… Ридала, звиваючись, як перетятий черв… То нічого, головне в житті — вміти тримати спину! Золота заповідь моєї свекрухи, якій я не зрадила жодного разу, і навіть на смертному одрі не згорбилась!
Палюча, нестерпна образа, злість, біль минали, і я спокійно, відсторонено перечитувала всі, присвячені моїй неповторній особі, опуси, втішаючись недолугістю і безталанням авторів, вбогістю їх творчої уяви. Господи, та мене на сторінках цієї примітивщини і близько не було! І не пахло тут, панове, Олександрою Рибенко-Ясінською! Навіть тінню моєю не були всі ті ходульні партдами, бліді істерички, німфоманки і вампірки — отой червивий плід хворобливої уяви безталанних писак, що начитавшись зарубіжної бульварщини, уявили себе новаторами рідної літератури.
Правду кажуть оунівці: таки нема з ким край боронити і Україну будувати! Один морок! Одне агресивне ніщо! А, як прорік один мудрець: ніщо — воно і є ніщо! І довго ще нам сподіватися ЧОГОСЬ справді геніального на наших самоїдсько-хохляцьких теренах!
ДО ВСЬОГО ЗВИКАЄ ЛЮДИНАІ я звикла. Ба! Така пильна увага з боку пасквілянтів до моєї особи лоскотала моє притлумлене останніми подіями честолюбство. Ще б пак! Тож дійсно треба бути настільки неординарною і примітною постаттю, аби тобою так переймалися різні люди. Не спали через тебе, не їли, лиш писали-писали… Навіть безнадійні нездари, навіть круглі ідіоти…
Надто мене потряс виплодом своєї літературної фантазії Петько Курій. Коко, як колись ніжно його називала. Н-да… Дотепним був той напівграмотний повітовий писарчук, що навіки охрестив Петриків рід цим прізвиськом-прізвищем, що означала по-народному: ні курка, ні півень. Себто, курячий гермафродит. Але темні Курії через свою малограмотність не перечили суспільній думці. Тільки бідний Коко намагався протистояти етимологій власного прізвища награною гіперсексуальністю! Вічно захеканий від вічної гонитви за курочками, вічно стривожений надією хоч одну потоптати. А ще Коко судилася плюгава доля вічного аспіранта. Є такі безнадійні невдахи, приречені на поневіряння тільки тому, що не вистачає їм кебети. Зате, як правило, вони інтуїтивно беруть своє хитрістю, влізливістю і нахабством.
Однак жертва природного відбору — Коко не мав за вбогою душею цього, тільки хист до плазування. Він запобігав перед кожним, хто стояв на міліметр вище за нього на суспільній драбині, люто при тому його ненавидячи. Вічний хлопчик на побігеньках, старший куди пошлють… Та що казати! Є такі у кожній конторі. Бо ж титуловані й везучі кар’єристи оточують себе не розумними і здібними, що можуть підсидіти їх, а слизняками і євнухами, якими можна попихатися до кінця світу, які ні на що не претендують, щасливі, що крутяться пилом довкола світил, в надії одружитися на їх дочках і в такий спосіб доскочити маєтку. Але професорські доньки мали на увазі когутиків. І від безнадії безпросвітної прилипали ті до кафедральних дам, підносячи за ними шлейфи і портфелі.
Мій когутик, мій Коко обрав дамою серця мене… І, як всі бездарні шелихвости, почав з поезії. Щоранку у шухляді свого стола знаходила заслинений віршик. Перечитуючи заримовані освідчення у вічнім коханні, звичайно, розуміла: не ті обшири, не ті масштаби, проте… усе-таки почувалася такою собі кафедральною Беатріче. Але… чого хоче навзаєм цей прищавий Дант? Хоч на його гостренькому писочку від народження було написано Божою десницею: хочу їсти, хочу пити, хочу добре жити…