І покатуляла мармуровими сходами на другий поверх. Колись тут над моєю головою пролунав знущальний голос чорноземного генія: «Хто мені скаже, що написала ця молодичка?» Здається, так він спитав, і таким тоном, ніби сам писав хтозна-які епохальні романи! Наче невідомо, яким генієм був! А дивись — і нема! Давно! А я є! Як там вже не є, але — Є!
У фойє, перед кабінетом одного із секретарів Спілки письменників України вже зібралася чималенька юрба пенсіонерів, інвалідів, просто слабих, кому доконечно були потрібні заморські пігулки. О, Боже! Не Спілка письменників, а патронат для знедолених! Про декого з них і не підозрювала, що ще живі… Радше, животіють, покинуті, забуті, з мізерними пенсійками. Співці Країни Рад, дружби народів і комуністичної доби… Хтось із колишніх партократів приніс на хвості, нібито по бібліотеках тихенько списують книжки про революцію, колективізацію, громадянську та Велику Вітчизняну війну, яку вже соромливо іменують просто Другою світовою, тобто усі твори, написані з позицій комуністичної ідеології. А це, вважай, книжки трьох-чотирьох поколінь письменників. І оцих, побитих міллю і життям. Вони ж, нещасні, не відають, яке «безсмертя» їх чекає…
І не треба. Нехай думають, що творили — на віки, що недаремно змарнували своє життя, переводячи папір і чорнило.
Вітаюся, наліво і направо киваю головою Божим обдувайкам, людським кульбабкам, колись відомим, знаним письменникам, діячам… Колись я дивилася на них знизу вгору, заздрячи Лорі, яку вони мали за рівню. О, як вони з нею носилися! Мов із розбитим яйцем: «А-ха-ха! Ко-ко-ко! О! О! Орленко! О! Орлиця!». Мене ж обминали поглядом, як непотріб, не відаючи, що скоро, дуже скоро я дивитимусь на них із своєї «Гори»…
Н-да… А тепер от ми — рівня. Нас зрівняло життя, підступна, завжди непевна судьба інтелігенції на цій землі, в цій державі чудес і беззаконня…
Займаю в самому куточку чергу, стою, слухаю. Фойє гуде, наче вулик. Одні скаржаться на письменницьке життя-буття, старість, злидні. Інші — раденькі, що тепленькі, себто — ще живі, що трапилася нагода прилізти до Спілки, побачитися з колегами, поспілкуватися. Треті ж — тішаться соборною, суверенною, незалежною і демократичною ненькою Україною і готові знову здихати з голоду, йти під кулі ради нових ідеалів. О, невгамовне плем'я вічних революціонерів — їм аби на барикади!
Серед цієї літературної минувшини то тут, то там миготять і молоді лиця, похмурі, розгублені, виснажені. Підхоплені вітром національного відродження, вони вже написали всі свої молитви до України, і тепер не знають, що ж його далі робити: без роботи, без зарплати, без надії на те, що хтось багатий і добрий колись видасть однотомником важкеньким їх ридання за ненькою… Недарма ж наймолодша літературна генерація, що іменує себе андеґраундом, перейшла рішуче і безповоротно з метафори на матюки.
Ба, а то хто так енергійно гребе до мене, розсуваючи дебелими ліктями утлі тіла колег? Осяйна щаслива усмішка, мов сестру рідну вздріла. Фізія знайома, а як зветься, вбийте, не відаю. В тому, минулому житті, ми з нею навряд чи стрічалися в тісних компаніях. Радше в тісних кабінетах видавництва. Так-так, здається, була редактором мого… себто, нашого з Лорою роману «Криваві заграви», і дивилася на мене, як Ленін на буржуазію, заздрячи люто мені, вишуканій, елегантній, безпечній, обожнюваній чоловіками.
Тепер ми з нею теж — в одній ямці, в одній черзі… Ну-ну, що ж цікавить цю копицю, цього бронтозавра в спідниці? Ах, як здоров'я? Та так: ще жива… Настрій? Оптимістичний. Н-да, це головне… От і все. Дружби не вийшло. Теми вичерпались. Усі, крім одної: болячки, яких у моєї колеги сто, вірніше, вона сама одна стокілограмова болячка, що вічно стогне віршами про нерозділене кохання. Однак вибачливо усміхаюся, даю зрозуміти, що бесіда ся скінчила, і колежанка гребе натовпом далі.
Слава Богу, черга рухається. Божі кульбабки виходять із дверей секретарських щасливі, в надії продовжити закордонними пігулками свої лічені дні. Проте розходитися не збираються. Товчуться, купчаться — набалакатися не можуть. Я розумію їх. Знаю, як страшно повертатися в порожній дім, одинокому, всіма забутому. Раніше корифеї та старійшини літературні оселялися в Ірпінському Будинку творчості, щось там собі цюкали на машинках друкарських по своїх кімнатах, гуляли зграйками по тихих алеях, а вечорами в клубі на другому поверсі дивилися кіно.
Ах, кіно! «Это было недавно, это было давно…». Тепер «Ірпінь», щоб вижити, віддали бозна-кому в оренду і бозна-хто тепер гуляє його затишними алеями. А письменницька братія сидить голодна й сумна по щілинах, та лиш спогадами ворушить…