Пардон, мадам, але вас знову заносить… Варто тобі лиш згадати нещасну Лору, як втрачаєш самовладання і летиш сторчака у прірву самомордування. Ти ж, слава Богу, не мазохістка якась… Та й уже… все позаду, в минулому. Зітхни з полегкістю і, як равлик-павлик, заповзай у свою кручену хатку, на щастя, вона в тебе є.
От ми дійшли і до одинадцятої заповіді, яка гласить категорично: збудуй собі фортецю! Збудуй, а вже потому оголошуй війну навіть самому дияволу.
Дванадцята заповідь перепала тобі від матері. Ще в колисці ти знала: жінка, яка бажає чогось досягнути в цьому мерзенному, скроєному і пошитому на чоловічий копил, світі, повинна вийти заміж. І неабияк, а вдало. Аби за чоловіком почуватися, мов за кам’яною стіною. Щоб мати надійний тил, куди б можна було відповзти з кривавого поля брані, зализати рани, очуматись і з новими силами кинутись на ворога.
Ти була навчена і тому раніше за однокурсниць звила собі столичне кубельце, тоді, коли ще не впали твої акції і був вибір. Не шукала, як інші, красеня, голого і безквартирного, а прицінилася до непоказного професорського нащадка, зате перспективного аспіранта кафедри історії КПРС із замашками майбутнього партійного діяча.
Що ж ви мені заздрите, сучки шолудиві? За що?! За те, що ви спали з найкращими хлопцями столиці, а я з цим… маминим синком, цим елітарним номенклатурним дятлом? О-о так, тепер я — на висоті, як ви кажете! А тоді?! Тоді ж втридорога, сторицею (!) платила за кожен теперішній день незалежності, влади і багатства!
Чого лишень варта була одна маман мадам Ясінська! Скільки претензій! Ложка вівсянки їй в горло не лізла без порцеляни і срібла. Від одного її самозакоханого бридливо-кислого виду можна було зваріювати! Може, вам оповісти, як невіщила цій облізлій карзі? День в деньочок, га? Не діждетесь такої втіхи! І щоб ви знали, помийниці, що я безмежно вдячна свекрусі за світський вишкіл, за уроки витонченого єзуїтства, навіть за фельдфебельські окрики: «Як ти тримаєш спину?!».
Отож, дорога, як ти тримаєш спину? О, золота заповідь від свекрухи. Тринадцята: за жодних обставин не забувай, що головне в житті — вміти тримати спину…
Тож не горбся, виструнчись, вище голову, ще вище, аби корона не спала!
О, як бісить плебеїв твоя рівна спина, твоя хода, твоя горда постава! Знали б вони, як пече вогнем рівний хребет, вічно напружені м'язи, як хочеться розслабитись, зігнутися в дугу. Але — не маєш права, бо чуєш кров'ю: чекають, чатують, аби стрибнути на зручний горб, і нікому не доведеш, що ти не верблюд.
Секрети секретами, заповіді заповідями, але до всієї цієї мудрості, стратегії і тактики треба, аби поталанило ще й на батьків. Для вдалого старту. Для престижу.
Біда, коли предки — убогі й сірі. Це ознака спадкової неспроможності, житейської генетичної безталанності, схильності до животіння… Ліпше б їх взагалі не було. Як правило, сирітство шокує благополучне оточення. І хоча всім тебе жаль, ніхто не хоче з тобою мати справу, бо від тебе тхне громадськими їдальнями, комплексом неповноцінності і агресивним правдоборством. А кому потрібен зайвий клопіт?
Слава Богу, з батьками ти не мала проблем. З батьками тобі справді неабияк поталанило. Тож недаремно на віддяку судьбі чотирнадцятою заповіддю в кодексі ВЕЛИКОЇ ЖІНКИ вписана християнська: шануй батька свого і матір свою…
От ти й розслабилася, о, Олександро! Навіть розчулилась. Кажуть, подібне умиротворення сходить на душу після сповіді… Уявляєш, скільки б дали твої воріженьки, аби хоч краєм вуха підслухати одкровення жінки, яка сама себе сотворила — self-made woman, як звучить це англійською з американським акцентом? Або, як звучить це по-нашому: кар’єр-ристки…
…Що ж, довготерпеливі мої співгромадяни, може, й діждетеся. Цілком можливо, що колись, коли мені вже нічого не зостанеться і нічого буде втрачати, я кину вам в очі всю свою правду. Про себе. І, звичайно, про вас. Амінь.
У ПІДНІЖЖІВсі ми — у підніжжі вигаданої ілюзорної Гори, зітканої із райдужних міражів мільйонів мертвих і живих, і ненароджених. Всі ми в підніжжі, Лоро!
Нарешті, Лоро, виснажливі марафони в підніжжі Гори — ці тарганячі гони-перегони — скінчилися! Останні метри дистанції я долала одна, залишивши тебе відпочивати від божевілля, яке зветься життям, під білими-білими гвоздиками. Крейдяні риски старту і фінішу перетнулися: ти пробігла своє земне коло…