Але й ти, о, Олександро, заскочена зненацька непередбачуваним розвитком подій, мимоволі поділяла погляди Станіслава, особливо після того, як «опричники демократії» викинули тебе разом із рукописами з державної дачі.
Дивлячись, як розлітаються білими підстреленими птахами помережені рукою Лори сторінки роману про революційні події 1917–1918 років на Україні, ти плакала, не соромлячись враз очужілої прислуги, яка замість того, щоб, як раніше, бігти ловити розтерзаний рукопис, мовчки чекала, доки ти виметешся із номера, аби прибрати його для нового хазяїна — якогось новоспеченого народного депутата нової Верховної Ради.
Тільки тепер ти зрозуміла, які несхожі почуття переживають різні люди під час революції, і настільки точно і тонко відчувала це Лора, геніально відтворюючи душевний стан персонажів роману «Криваві заграви»… І взагалі, якими примітивними ідеологічними покручами були ви обидві з тою редакторкою з видавництва, котра по-варварськи калічила струнку архітектуру твору, брутально перетворюючи божественну симфонію правди на какофонію брехні, ламаючи прозору, дзвінку Лорину фразу на ходульні, але «правильні» лозунги…
Так, тепер ти розумієш, чому Лора, прочитавши роман, запила… А скоро по тому взагалі пішла з цього світу. І, певно, з великою огидою спостерігала з того світу, як ти, повержена «новою демократичною владою», викинута за борт, кричала, що нікому не пробачиш «цей чорносотенний погром», що «влаштуєш їм Нюрнберг», що «ти їх, бандитів, не боїшся»… І, певно, питала: «А кого ж ти ТОДІ, о, сміятельна Олександро, боялася? Чому ти, така безстрашна, запопадливо потакала усім тим… безчинствам, що чинила із совісною інтелігенцією система?»
Твоя правда, Лоро, потакала! Потакала, бо знала, ХТО стоїть за цим! Авжеж, і хто тоді стояв за широкою спиною тої ж безграмотної редакторки і водив її рукою. І ти знала! Знала, що тих хлопців остерігалися і вищі за нас із Станіславом люди!
Але, Лоро, тобі легко дорікати, бо ти зі своєю правдою уже — ТАМ, а я зі своєю ще ЗА БОРТОМ ТУТ. Ще бовтаюся в розбурханому морі серед уламків свого білого корабля…
О! Олександро! Бідна Олександро, справді, те вигнання з привілейованого комуністичного раю тебе добряче налякало. Повернувшись у свою міську квартиру, застала розгубленого, навіть розчавленого Станіслава. Чоловік сидів на кухні у повній темряві з Кримінальним кодексом СРСР у руках — єдиною річчю, яку прихопив зі свого кабінету в ЦК партії. Ти зашторила вікна, відключила міський телефон і тільки тоді ввімкнула торшер.
— Вимкни світло! — різко наказав Станіслав, і ти слухняно вимкнула. Не повечерявши, розійшлися по своїх кутках. Одно слово, залягли на дно. Ти найбільше боялася, щоби не почали вбивати один одного. Боялася громадянської війни, братовбивчої різні, терору. Ніде правди діти, ви обоє з чоловіком чекали фізичної розправи. На щастя, цим заколотникам, що підняли народ на повстання, було не до нас, тих, котрі, замість того, щоб вхопитися за стерно і вивести розтрощений «Титаник» у тиху бухту омріяного комуністичного раю, ображено спостерігали, бовтаючись у штормових хвилях всенародного піднесення, як його печальні залишки дрейфують в нікуди уже під чужим прапором… Так, багато хто з «опальних» намагався перебути цунамі, підглядаючи за ним у щілинку телевізора…
Телевізор став єдиним вашим зв’язком із перевернутим догори дном світом. Світом, який на очах змінювався разом з ідеями та ідеалами, моральними цінностями, духовними пріоритетами. Світ, в якому для вас не було місця… не було місця ні вашим із Станіславом дисертаціям, ані твоїм книжкам… о, Олександро! Так дорого оплаченим, майже оплаканим твоїм книгам…
ІНКВІЗИЦІЯ!Здавалося, Станіслав вибухнув цим словом, як кострище вогнем, щойно переступивши поріг. І ти злякалася невже почалось?! Але Станіслав, згадавши про твою хворобу, стишив гнів, заспокоїв: ні, ніхто нікого не смалить на вогнищах, просто… просто хтось із «колишніх соратників», охоплених жахом перед майбутнім, зустрівши його на вулиці, розповів, нібито «повсталі маси» не тільки валять і розбивають радянські пам’ятники на площах, а й по бібліотеках нищать книжки радянських письменників. Правда, тишком-нишком, під виглядом переобліку списують твори ще вчора обожнюватих класиків і мішками виносять книжки на смітники або здають в макулатуру.
Ти, звісно, не повірила. Та все ж задзвонила Хавроні, а та у відповідь: