Здуріти можна! Хоч, здається, я таки божеволію! Здається, в мене галюцинації: чітко бачу свою книгу, свою працю, то прихромлену іржавим цвяхом до брудної стіни смердючого громадського туалету, а то палаючою у багатті! О, як вона корчиться від болю! Ні, ні… тільки не це! Забирайте все: дачі, квартири, машини, розподільники, власних масажисток і особистих перукарок, заморське їдло — все! Але книжки — я вам не віддам! Я її перепишу кров’ю і вона — зостанеться… Я перевидам її!!! Нове видання роману, доповнене! Поки що — я ще жива і ще сама, са-ма вирішую власну долю, дорогенькі вовчики-братчики! Ви мене зневагою палили, обливали брудом, помиями своєї зловтіхи, ноги об мене витирали, перекинчики нещасні, а я — мов фенікс, воскресла, обтрусилася і знову — вгору! О, ви ще побачите мене на сонячному Парнасі, осяяну вдячними поглядами нащадків! Ви ще поподивитесь на мене знизу вгору, зі свого болота! Я примушу вас повірити, що вічна і невмируща Олександра Рибенко-Ясінська! О! Рибенко-Ясінська!
Давно не відчувала такої скаженої енергії, і такої лютої спраги діяльності! Ледве дочекалася ранку! Ранку пробудженого честолюбства, прозріння і відродження…
СВІТАНОК!Нарешті! Шоста, сьома, восьма, дев'ята, десята година ранку. Слава Богу! У видавництва злізаються лише о десятій, як в радянські часи. Сміх та й годі: в житті письменників змінилося все, крім розпорядку робочого дня та директора спілчанського видавництва — Віктора К. Хоча навряд чи при нинішньому занепаді видавничої справи в Україні та прийде кому в голову посягати на цю посаду. То в Радянському Союзі м'якенькими кріслами у видавництвах нагороджували перевірених, вірних і надійних комуністів з нахилами до літератури.
Наразі пригадала, що колись сама рекомендувала Вітька на посаду директора найвагомішого в республіці видавництва. На віддяку Вітьок потішив мене, хоч і «підправленим», зате шикарно (на рівні класиків) виданим романом, себто в якійсь мірі став хрещеним батьком молодого романіста Рибенко-Ясінської. Цікаво, що він скаже сьогодні? Невже теж відомстить чорною невдячністю?! Отож, набираю номер і, почувши буденно-безперспективний голос Вітька, кажу бадьоро:
— Салют! Не впізнаєш? Ага! Це я — воскресла з мертвих і забутих. І знаєш, з якого приводу? Атож, вгадав, хочу, по-перше, перевидати свій роман… Як який? «Криваві заграви»! По-друге, нарешті, видати повне зібрання творів Лариси Орленко.
У слухавці — здивоване мовчання. Так і хочеться єхидно запитати: «І ти, Брут?» — і кинути слухавку. Однак — терпіння, і ще раз — терпіння, бо за нього, як відомо, Бог дає істинним християнам спасіння! А мені конче, доконечно потрібне твоє спасіння, Господи!
Тим часом Вітьок, пом’явшись, каже:
— Ідея — прекрасна, але ти, мабуть, давно у Спілці була, тим паче — у видавництві. На мілині ми, дорога, на мілині… Коштів — нема, паперу — катма, люди порозбігалися… Зосталося кілька пенсіонерів та я. Ледве кінці з кінцями зводимо. Перебиваємося тим, що видаємо комерційну літературу та трохи художньої, але за власні кошти авторів…
— Та бачила я цю комерційну літературу, — лагідно вставляю своїх п’ять копійок, — Один секс… Невже наші люди таке читають?!
— Дорогесенька! Та ти, бачу, і на вулиці давненько була! Наші люди тільки це й читають!
— Дорогенький, але ж ти інтелігентна людина, як ти можеш… такий бруд видавати, навіть якщо його розхапують? — щиро дивуюся моральному падінню Вітька.
— А можна встрєчний вопрос? Скажи-но мені, з якого монастиря ти мені дзвониш і чи давно постриг прийняла, свята Олександро? — перебиває весело Вітьок. — Інакше ти б знала, що у нас уже давно свобода нравов, що секс давно вийшов із комуністичного підпілля і впевненим кроком крокує по країні, що нарешті починають діяти і в нас ринкові закони…
І зачав нудно і детально пояснювати новий ринковий механізм книговидання. Н-да! Ой там на риночку… Оце то так! Потрясаюче! Це ж тепер мало нашому брату писучому написати геніальний твір, здихаючи від перенапруги і голоду рік, а то й два, а ще й по трудах праведних позичити в Сірка очей, зігнути в три погибелі хребет і шкандибати з простягнутою рукою по офісах та крамничках спороджених економічним хаосом нуворишів: дайте — не минайте!
Аж зареготала, уявивши згорбленим котрогось із колишніх гордо-пишних секретарів Спілки письменників, заголублених увагою і любов’ю рідного народу. Хотіла б я бачити, як то ниньки той народ рідний кидатиме в облізлу шапку класика останній «купованець» або не останній долар! На, видавай свої розтакої мами геніальні творіння, жебраче! Слава тобі у віках! Адже це ви, інженери людських душ, розвалили державу і віру в комуністичне майбутнє! На словах славили-хвалили Радянську Батьківщину, а тишком-тишком — валили! І от розвалили, і поробили нас усіх жебраками-мільйонерами!