Так гадала собі, вистоюючи перед «бізнесменами», що приймали мене, розкинувшись у шкіряних кріслах своїх «офісів». Моє ім’я їм ні про що не говорило, а слова — тим більше. Однак була переконана: якби перед ними постав і сам Тарас Григорович, реакція була б та ж.
Що ж, грошовиті мої співгромадяни, за «нема» — суду нема. З яким задоволенням я б плюнула на вас усіх разом узятих, але — мушу! — мушу пережити це добровільне приниження, щоб відчути неповторну чарівність нової рідної капіталістичної реальності, що проростає з трупних останків соціалізму. Мушу осягнути слабким розумом і вбогою уявою народження нової формації на древніх хохлацьких теренах. Отак напружившись, мушу видертися на щабель, із якого починається новий виток спіралі суспільного розвитку. Але, вважай, Олександро! Роззирнись та хутенько — вбік, у шанець, аби не розчавили іномаркою ті, котрі й далі рвуться вперед.
Отож вибачайте, майбутні Рокфеллери за візит. Спасибі за науку. І за перспективу. Ах, Лоро, Лоро! А може, розказати цим самовпевненим хлопчакам про одну ідіотку, яка пішла зі світу в розквіті сил, життя віддавши за рідний народ? Так-так, оцим заповзятим ґешефтменам взяти та й розповісти, як вечірню казочку, про твої народолюбні ідеї і люті митарства почерез них? Та, на жаль, вони не стануть мене слухати і просто викинуть за двері, щоб не заважала торгувати у вільній Україні.
Шкода, Лоро, що тебе немає, а то б ми з тобою, як дві старі шкапи, протупали гідно ці кола ганьби і розчарування… Хоча… ти сама усе знала наперед! Між пиятиками і чорними тижнями депресії ти, виявляється, писала свої новели, свої страшні пророцтва, свої правдиві безжальні утопії. У той час, коли я, як остання графоманка, як дурка, втішалася швидкоплинною славою, скороминущим ажіотажем довкола роману і фільму, ти — писала, аж доки смерть не поклала крапку. О ні! Не в комедії — в утопії твого життя. І ти це розуміла, і не противилась. Бо жахливіше смерті — розчарування в тому, що було сенсом твого існування, твоєї присутності на землі…
Але, Лоро, я ВИКОНАЮ свою обітницю, яку дала у тебе на кухні… по твоїй такій трагічній кончині. Я поверну тобі втрачену вічність, втрачену повагу ось цих… і тих… які вони не є, але вони — народ, твій і мій, і нема в нас з тобою іншого народу. І нам від нього нікуди дітись! Як і мені від тебе, Лоро! Ми, мов сіамські близнята: я тебе і мертву ношу на своїй спині!
І я пішла, пішла по другому колу жебрацького пекла, чи то пак — чистилища, на цей раз — по кабінетах керуючих приватними і комерційними банками, генеральних директорів фірм, підприємств, компаній, асоціацій… Стояла з гордо піднятою головою: не на дачку, не на тачку прошу, а на видання геніальних творів рано загиблої письменниці Лариси Орленко. Так-так, вовчики-братчики, встидайтеся: ви лиш про себе дбаєте, а я — хвора, квола жінка — думаю про Україну, її духовність, її резонанс у світі, її будучину.
Друге коло — рівень зовсім інший, можна сказати — вищий. Серед ймовірних майбутніх спонсорів добряча половина — колишні колеги Станіслава: секретарі райкомів, міськкомів, обкомів, інструктори ЦК КПУ. І всі, слава Богу, при здоров'ї і гараздах, і, як бачу, геніально «вжилися» в нові ролі енергійних підприємців. До честі всіх, впізнавали мене, щоправда, одні за першим разом, другі — за другим, коли з притиском називала своє прізвище, тобто, представлялася. Але — тримали на віддалі. Чемно вислухавши, вітали високу мету, далі драматизували обстановку, нарікали на податки, немудру економічну політику, застарілі технології, словом, викручувались. Та не на ту натрапили. З цими кадрами я вміла розмовляти. Як не крутилися, як не вертілися у модерних офісних кріслах, а під кінець візиту таки «відстібали» пару копійок, яких вистачило б на скромний обід в найдешевшій їдальні. Однак і ті вбогі подаяння скупих лицарів присвітили мені дорогу до мети і вселили віру, що досягну її.
Та найбільший «успіх» чекав на мене у фірмі «Ніколас»! О незабутнє враження! Лиш переступила поріг: ба! Таки Ніколас! Чи то пак — Коля Шолудько, мій юний шанувальник ще з тих, золотих часів… Сміх і гріх. Це ж я колись грайливо пришпилила йому це будуарне прізвисько, вірніше, кличку. А він нею фірму назвав! Молодець! Роки пройшли, а не змінився: вічний хлопчик, у джинсових підліткових обладунках, на рильці — темні окуляри, хоч і дощить надворі. Ах, ти ж крихітко моя, впізнав! Почервонів, засукав колінцями, певно, пригадав, як я його рятувала після того, як воно, обіймаючи посаду секретаря ЦК ЛКСМУ, десь на периферії сьорбнуло зайве, перевіряючи дисципліну комсомольську, та й пішло полохати дівок по готелі, і то так невміло та гучно, що стало чутно аж у столиці. А в столиці галасу не любили, а неспеціалістів «по часті загулов» — тим більше. От і погнали Миколку в три шиї, викинули з елітарної молоді, аби знав, як ганьбити славні ряди помічників партії, її зміну достойну. Отоді-то воно й придибало до мене, лизало ручки: «Ах, яка жінка! І талант, і краса, і розум!»