— Прекрасний час великої зради! — із вдаваним пафосом каже Станіслав, і сумно зітхає. — Що поробиш?.. «ЗРАДА» — ключове слово усієї української історії… А сьогодні — основна інтрига української політики.
Я ж мовчу. Справді, що поробиш, коли чоловік і досі сприймає розвал Радянського Союзу як власну трагедію, а Горбачова — як призвідцю цієї драми і як взірець найбільшого зрадника. Та, власне, так вважали тисячі «вірних ленінців». З цим відчуттям гірким більшість із них і в могилу пішли, не пробачивши зради ні Горбачову, ні Кравчуку. Правда, більш помірковані, рядові чесні партійці стали під прапори соціаліста Мороза. Запеклі ж, а це були переважно ветерани війни і праці та низові «вожді», потяглись за Симоненком. Наївні! Вони просто не можуть уявити, що той, хто їм присягався відновити справедливість і соціальну рівність, насправді, зовсім не той кришталево чесний ленінець, яким вони його вимріяли!..
Однозначно, що всі ці метаморфози з вождями пролетаріату в кінці «перебудови» і на початку «руїни» певною мірою обурювали амбітного Станіслава. Однак він вперто принципово зостався осторонь цієї метушні з багатьох причин: по-перше, вважав себе «білою кісткою», таким собі партократичним аристократом, якому колишній рівень посади не дозволяв «носити шлейф» за новими вождями, вихідцями з народних і партійних низів, по-друге, не хотів брати участь у безперспективних проектах, по-третє, вважав, що минула пора його активного життя, по-четверте, вибрав позицію спостерігача, такого собі «беушного сірого кардинала», який пильно вивчає ситуацію і сучасні політичні розклади, впевнений, що його знову затребують. Однак даремно Станіслав лукавив зі мною, вдавав байдужого до всього, що відбувалося в країні і відбивалося на екрані телевізора. Я ж бачила, що симпатії чоловіка, як і мало бути, на боці Кравчука! Бачила, як Станіслав, затамувавши подих, спостерігав за головуванням свого шефа у новій, так званій демократичній Верховній Раді, і ждав, коли його згадають і покличуть.
І діждався. Спогади знову повертають мене у тривожне передвесня 1991 року, коли весь народ кинувся на вулиці і площі із синьо-жовтими прапорами… Якось опівночі, добре пам'ятаю, що опівночі, різко, бо несподівано, в сонній тиші задзвонив телефон. Але не міський, а той, про який ми забули, оскільки він давно онімів, — урядовий. Станіслав автоматично кинувся до «вертушки», однак пересилив себе і не взяв слухавки. По виразу обличчя було видно — остерігався. Бо й справді, хто йому міг дзвонити в таку пізню годину з кабінету Щербицького, якого там уже давно не було?
Але телефон не вгавав, дзвонив з впертою впевненістю, що от-от хтось таки візьме трубку. І я, незважаючи на німі протести Станіслава, взяла. І впізнала голос…
Так, це був голос Кравчука. Природно, що я здивувалась і розхвилювалася… Виявляється, він знав про мою хворобу, вибачався, що тільки тепер знайшов час зателефонувати і т. д. і т. п.
Я слухала, думаючи, що взагалі-то, раніше Макарович був непоганою людиною, хоч і хитруватим, але добрим і, головне, не конфліктним. Принаймні, Станіслав зізнавався, що йому з Кравчуком було, і, я думаю, було б цікаво працювати…
— Та ви що… не вибачайтесь!.. Ми ж розуміємо… ви ж… Президент! — розчулена увагою, залепетала, плутаючи посади і, взагалі, грішне з праведним, та прощаючи за цей дзвінок Макаровичу всі гріхи, аж до зради комуністичних ідеалів. Що вдієш: слаб чєловєк! І запнулась, почувши у слухавці кахикання, а далі й знічене:
— Та… який президент… Поки що лиш голова сільської ради… Але… вашими молитвами та мудрими порадами Станіслава Альбертовича, може, й справді… колись ним стану…
— І не колись, а скоро! Це я вам гарантую! — пожартувала, не відаючи, що наразі напророкувала Макаровичу президентство. Трохи спантеличений Кравчук, подякував за гарантію, і, спішно попрощавшись, попросив до бесіди Станіслава. І я, люто вирячившись на чоловіка, аби не подумав віднікуватись, грубо тицьнула йому в руки гарячу слухавку.
А потім, спостерігаючи, як міниться лице Станіслава, молила Бога, щоб він хоча б вислухав Кравчука, бо чим чорт не шуткує, може й справді є шанси повернути бодай на одну шпицю колесо історії назад?! У добрі старі часи, ну, може, не для всіх такі добрі, та все ж… Отож, якби тоді комуністи усі гуртом підставили плечі під стіни держави, поставили на місце «дах», який «з’їхав» з вини кремлівських старперів, цього б не сталося! Правда, ще не пізно зупинити трагедію! Не допустити, щоби була похерена вимріяна людством ідея комунізму…
І раптом чую глумливий сміх:
— Ви ж її, комуністи, і похерили ненаситністю своєю!