І яким же було моє здивування, коли в шикарному ресторані «Президент-готелю», замість страшних монстрів-олігархів, побачила весь колишній партійний Олімп! Блаженно усміхненого Кравчука, усіх старих компартійних зубрів, змужнілих колишніх комсомольських секретарів, між якими мерехтіли відомі з телеекрана «зірки» естради та «смущенные лица» розбагатілої самотужки донецької шпани… Ах, ось ви які — рідні наші буржуа-капіталісти — власники заводів і фабрик, пароплавів і аеродромів, земних надр та «голубого ефіру», «мальчиши-плохиши»! Такі знайомі, такі близькі люди, от тільки мені цікаво, чого нас із Станіславом серед вас нема? Хоч ми нібито і є, і нас навіть помітили. І покликали. Та, як любить повторювати біблійну сентенцію мій улюблений поет Борис Олійник: «Багато покликаних, та мало обраних»…
І хоч ми були тільки «покликані», нас все одно — вітали, шанували, робили компліменти, хто здалеку головою кивав, хто підходив потиснути руку. Особливо ті, хто здогадувався про таємничу роль Станіслава у «відродженні нашої України», або кому він колись допоміг чи став у пригоді. Їхня щирість поволі розтопила в моїй душі лід печальної образи на власну долю невдахи-ізгоя на чужому святі життя. Ба! Мені навіть почало здаватися, що ті роки на грані двох тисячоліть, які нам довелося пережити, були тільки поганим нічним кошмаром, що завтра буде все по-іншому, по-колишньому… Однак серце… дурне серце так і не змогло до решти повірити, що ми у своєму оточенні, у звичній з минулих років святковій суєті урядових новорічних прийомів. Бо й справді — довкола нас вурдились ніби й колишні, та все ж нові, щойно збиті, свіжісінькі вершки нового суспільства, нової держави.
Це змішане відчуття новизни і дежав’ю не покидало весь вечір. Приміром, коли до мене підійшли колись перші державні жінки Української Радянської Республіки Марія О., Валентина Ш. — такі свіжі, квітучі, ніби сьогодні не 5 січня 2000 року, а 7 листопада 1977-го, я від щастя просльозилась. А тут з келихом у лівій руці підходить сама перша леді незалежної України, така мила, привітна, і подає правицю. Почувши моє ім’я, зізнається, що давно хотіла познайомитись «з такою видатною жінкою». Хотіла — не хотіла, а приємно. Кинувши кілька фраз, що нам усім обов’язково потрібно створити благодійний фонд на підтримку геніальних творчих жінок, перша леді відпливає, а мені вже руку цілує з комсомольським завзяттям віце-прем’єр з гуманітарної політики.
— Ви мене впізнаєте? — питає.
— А як не впізнати свого улюбленого учня? — теж розквітаю радісною усмішкою, впізнаючи Матвія Романовича, якого у ті далекі щасливі радянські роки влаштовувала спочатку аспірантом на кафедру історії КПРС Київського університету, а згодом — і секретарем ЦК ЛКСМУ.
Бачу, що й Станіслав знайшов компанію: у розмитих роками рисах облич впізнаю багатьох його соратників. Але… Овва! Перепрошую, а що тут, на цій комуняцько-олігархічній оргії, серед кучмістів — гнобителів неньки України роблять борці за її свободу і незалежність?! А нічого — веселяться, і, на відміну від тебе, бідна Саню, почуваючись цілком у своїх санях!
От хто не міняється з роками ні тілом, ні душею, так це мої колеги по перу, пензлю і сцені — всюдисущі-невмирущі Янус Многоликий, «душка Краснобай», Лучезар Гундосий, як ніжно називала їх геніальна Лариса Орленко! Давненько я їх не лицезрела… А четвертий, який коло них треться, хто? Яка ж личина ховається під бородою Грушевського, вусами Шевченка, чубом Франка? Здається, впізнаю… Авжеж! Колишнього секретаря якогось провінційного обкому ЛКСМУ, вічного протеже, джуру і епігона Янусового — Зеника Чупердяка. Колись йому на прохання Многоликого кам’яницю у рідному місті через обком партії «вибивала», і премію Миколи Островського. Впізнаю, хоч і сальцем обріс. Зате він мене не впізнає… Н-да, давненько не бачились! Та й де? На вечори їхні ювілейні по три рази на рік — не ходжу, по телевізору їх рідко показують — минули їхні деньочки, настали дні інші й для інших — і в парламенті, і в уряді, і в мистецтві та літературі. Але з цього, бачу, совість нації не робить собі проблем та й не почувається, як бачу, не на своєму возі чи не в своїй тарілці, навпаки, з повними тарілками їдла не відходить від Президента. Так, ніби й не відходила ніколи… Хоча… так воно й було! «Королі» мінялися, а ця побита міллю «свита королівська» не мінялася, лиш притиралися щораз до іншого, аж доки не протерлась до дірок…
Отакі молодці! Це ж тільки чесний ленінець Станіслав, як Станіславський, хоче правди в театрі політичного абсурду. Ці ж братове цілком творчо сприймають минуще життя, переосмислюють ідеї, перетасовують ідеали, тому й вічно великі і незборимі у своїй любові до України!