О, Лоро! Де ти? Швидше вибовтуйся зі свого позасвіття та полюбуйся: такого ще лукавства світ не бачив! Ти, чуєш, Лоро? Гони сюди: тут уже всі твої дружбани в зборі! Лиш тебе бракує, щоб оцінити кожного… «по достоїнству»! Нє, щось тра робити! Тим паче, що й вони, яснозорі, позиркують у наш із Матвієм бік, впізнають, певно. Не здивуюся, коли, згадавши минуле, не посоромляться просити «замовити за них слівце» перед гуманітарним прем’єром… А може, когось іншого запримітили, потрібнішого за мене: тут же ж стільки сановитих, грошовитих, іменитих! Але самій підходити до цієї компанії трохи не той… Тож лагідно торкнувшись рукава закордонного піджака віце-прем’єра (таких елегантних закордонних костюмчиків за моєї пам’яті урядовці не носили), кажу:
— Бачу, у Президента неофіційний прийом класиків, може, і в мене є шанс представитись?
— А ви ще не знайомі? — дивується Матвій, реагуючи на мій дотеп безгучним сміхом.
— Ні, ми зазнайомились тільки з першою леді.
— А я думав… Вибачте! Та звичайно, та обов’язково!
І от я вже простягаю руку Президенту:
— Олександра Рибенко-Ясінська! — і чую, як западає в радіусі десяти метрів гробова тиша. Чи це мені так здається?
— Та ми ж з вами знайомі! Пригадуєте… який це був рік?.. коли у вас вийшла книга… да, ви до нас на завод приїжджали… А потім на якихось засіданнях, конференціях… де тільки не зустрічалися!
— Та-а-ак… Звичайно, але стільки літ минуло… — намагаюся приховати розгубленість, оскільки не пригадую жодної зустрічі: чи це пам’ять мене підводить, чи Президент навмисне… фантазує, щоб відчепитися від цієї групової-гуртової любові «совості нації»? «Совість нації», певно, відчула це, тишком відвертає писки, відступає у натовп, повернувшись до мене спинами, але я встигаю у ті вічно згорблені в поклоні плечі вгатити по кинджалу свого нищівного сарказму:
— О! А що роблять біля вас, пане Президенте, наша національна еліта, герої і співці нашої незалежності? А я чула, ніби у них є свій, незалежний, тіньовий чи що… президент… якийсь Чор… Перепрошую, забула. Чи може, я помиляюся?
І бачу, як одна спина з моїм кинджалом розвертається, бачу, як червоно спалахують і гаснуть жовті вовчі очі, як міниться лице Януса Многоликого, і чую у відповідь нахабно-викличне:
— Дорога моя, ви помиляєтесь, бо якраз ми, як ви кажете, національна еліта, демократи обрали Леоніда Даниловича Президентом! Згадайте, як стіною за нього стала Галичина! Пригадуєте? А ви, дорога моя, у цей час разом з іншими комуністами і соціалістами голосували за Симоненка!
Від такого цинізму я блідну: да-а-а, не-по-о-то-пля-ємий… Диявол би позаздрив його геніальній здатності відбріхуватися з таким виразом, ніби читає проповідь з амвону. Н-да… Цей викрутиться навіть з-під надгробної плити! Але і я не пальцем роблена і за словом у кишеню не лізу:
— Колись, ще в ті часи для вас благословенні, коли дехто з присутніх тільки проривався до столиці, тобто «за совітів», один наш колега жартував, що деяким, вибачайте, запопадливим западенцям зосталося захопити в Києві тільки пошту і телеграф… А ви, бачу, вже й Маріїнський палац взяли!
Бог свідок, я готова була роздерти цього безсмертного смерда на шматки, розтерзати, як Шарик грінку, але мене врятував від убивства Президент…
— Та ні, ваші звинувачення цих людей не стосуються, — кисло скривившись, демонстративно взяв мене під руку, відвів у бік, ніби для конфіденційної розмови. А позаяк на даний момент у нас з Леонідом Даниловичем спільні теми для розмов вичерпались і мені пора було й честь знати, вдячно усміхаючись, поступаюся місцем великій промисловій буржуазії, що вже підступає до нього з усіх сторін, як важка артилерія, впевнено і невідворотно. Та все ж встигаю зі сльозами вдячності на очах вимовити красиво і… клятвено, як в американських фільмах:
— Спасибі, мій Президенте!
І швидко відходжу. Звісно, що я люта, як вовчиця, і прагну крові! Але — агов! Олександро, схаменися, подумай, що така пристрасть може вилитися нам, кохана, новим крововиливом під череп! Отож візьми негайно себе в білі руки! Чорт з ними, смердами! Тим паче, ці вампіри тільки й чекають, вражини, крові! А дзуськи! Треба знайти Станіслава, і йти, по-англійськи.
Шукаю очима Станіслава і натикаюся на… Так це… авжеж, Полятицький! Власною персоною! А що він тут робить? Хочу запитати, але Полятицький, помітивши, що я рушила до нього, спішно розчиняється у «вершках». Злякався… Але кого? Мене чи, може, Лориної тіні?! Агов, Лоро, ти вже тут? А! Тепер зрозуміло… Слухай, подружко, а ти часом не навідуєшся до свого полюбовника ночами, не душиш, бува, його подушкою, що він так «резво ретировался»?! Сучий потрух! Убила б!