Аж клекочу благородним гнівом, але той клекіт лагідно гасить «гуманітарний» віце-прем’єр, що став мимовільним свідком моєї перепалки з колегами.
— Та не звертайте уваги… Хіба ви не знаєте їх? Не псуйте собі такий прекрасний вечір! А взагалі-то я хотів вас попросити, у разі, якщо виникнуть проблеми, звертатися безпосередньо до мене. Допоможу… без проблем! А от і Станіслав Альбертович! Передаю вам вашу дружину, а сам мушу розкланятись. Справи! Тим більше, що на вас обох, як я помітив, уже полюють журналісти.
І справді, не встиг віце-прем’єр відійти, як на нас із Станіславом, певно, нюхом відчувши «смажене», накинулась уся придворна журналістська челядь. Але, помітила, зверталися піарщики тільки до мене: «Ми хочемо… статтю… дозвольте… інтерв’ю… коли? Гаразд, зателефонуєм!».
Позаяк не мала візитівки, то масмедійники змушені були старанно записувати усі мої основні дані: від імені та по батькові — до номера телефону, тикали свої картки, обіцяючи «обов’язково подзвонити і зробити інтерв’ю».
ЖИТТЯ ТРИВАЄ!Саме так — життя триває! З того новорічного прийняття і закрутилася-завертілася довкола мене шалена круговерть. Так довго була всіма покинута і забута, аж раптом — така затребуваність! То мене на засіданні якоїсь жіночої ради кличуть, то на міжнародний симпозіум філософів (?), то на прем’єру спектаклю в театр російської драми імені Лесі Українки, то на бенефіс в театр української трагедії (жарт!) імені Франка… То на прийняття, то на раут, то на презентацію…
А за кілька днів, коли Станіслава не було вдома, явилися безпардонні трудівники «жовтої преси» просто на квартиру, правда, перед тим зі мною домовившись.
Три години ці хамовиті молодики мене діставали: один — різними фривольними запитаннями, другий — фотографуванням. Правду кажучи, я більше переймалася якістю тих знімків, аніж змістом інтерв’ю, а тому й наварнякала, стара дурка, як згодом виявилось, чортзна-чого! Хоча цікавило «жовтячків» теж чорті-що, а точніше — інтимне життя колишньої номенклатурної королеви. А ще точніше, мої стосунки з Аркадієм Пришембовським. Виявляється, Аркашка місяць тому проїздом з Америки в Росію зупинявся в Києві і дав інтерв’ю їхньому бульварному тижневику, звісно, згадавши «злим і нетихим словом» і мене.
— І як він мене згадував? — цікавлюся якомога байдужіше.
— Ви не читали цього інтерв’ю? — дивуються «жовтяки» так, ніби я Біблії не читала.
— Я не читаю вашої газети, — уточнюю.
— Жаль… Ви знаєте, після цього інтерв’ю рейтинг нашого тижневика зріс неймовірно!
— І що ж ця наволоч про мене напатякала? — здають нерви, адже я приблизно здогадуюся, ЩО міг після всього наговорити Аркашка! Тим паче, що він нині недосяжний — за морями-океанами!
«Жовтяки» в мент притихають, нашорошують вушка: нарешті, рибка проковтнула наживку! От сучі дітки! Знають, як розколошкати співрозмовника, як роз’ятрити душу на одкровення!
— Ну, сказав… ну, щось на зразок того, що певний час ви були не тільки його… коханкою, а й тим… медіумом, чи як це у вас, екстрасенсів, називається?
— У нас — екстрасенсів?! Та ви хоча б уявляєте, з КИМ розмовляєте? Себто, КИМ я в той час була?! Так, ким була я і ким був той покидьок?! Та сволоч?! — обурююсь так різко, що бувалі бульварні журналюги лякаються. Я ж задля більшого ефекту переходжу на російську мову. І майже кричу:
— А ни-и-икем! Подзаборником! Медбратом провинциального дурдома! Психушки! Никому неизвестным шарлатаном!
«Жовтячки», хоч з усього видно, хлопці — не лохи, та все ж аж дубіють від такої реакції, та й сама я заднім розумом починаю розуміти, що мене «понесло», що втрачаю контроль над собою, і першою ознакою цього є російська мова, на яку я переходжу у хвилини несамовитої люті. Так було у той день, коли Пришембовський скалічив мене! Щойно почув, що я перейшла на «общепринятый, великий и могучий», взяв і вимкнув мене!.. Щоби його вимкнуло і викинуло з літака в океан, як буде повертатися з Росії у свою Америку!
«Жовтячки» лякаються ще дужче, та замість тікати, присуваються з диктофоном і фотоапаратом ще ближче, і просто-таки атакують запитаннями:
— Значить, ви з самого початку знали, що він шарлатан?
— Звідки я могла знати? Навпаки, я думала, що він справді щось уміє і може, і мені захотілося допомогти талановитому психологу. Тоді ж такий бум був… був бум… вибачте, я не хочу на цю тему говорити…