Бо й справді — про що говорити? Хіба що — бум-бум… Але «жовтяки» не відстають:
— Ще він сказав, що у вас були інтимні стосунки. Це правда, що ви були коханцями?..
— Він так сказав?! На всю країну?! Тоді він просто скотина! І мені жаль, що я не дозволила чоловікові запроторити цього брехуна на довічне! Всі ж підстави були! Склад злочину! Після його сеансів умирали люди! Просто на стадіонах! Йому загрожувала «вишка»! Ви чу-є-те? Йо-му заг-ро-жу-ва-ла ви-шка!
— А він каже, що навпаки, ваш чоловік запроторив його в тюрму через ревність… ну, мовляв, приревнував…
— Що? Яку ревність? Та Аркашка не вартий був п’яти мого чоловіка! І я його ніколи не любила. Він просто закодував мене!
— Його сексуальний вплив на вас був таким сильним чи він справді володів гіпнозом надзвичайної сили?
— Та нічим він не володів — ні гіпнозом, ні тим самим… впливом! Просто він пообіцяв, що закодує мене на схуднення. Тоді ж іще не було в нас усіх цих… клінік, технологій, пластичних операцій! А мені конче треба було мати форму! Я була відома людина! Крім того, у мене тоді, пардон за одвертість, накльовувався роман, а точніше, потрібний для справи флірт… От що привело мене до цього шар-ла-тана!
«Боже, що я говорю?» — врозумляв мене розум, але лють брала верх. Авжеж! Хай навіть я ославлюсь на цілу країну, але й люди нехай знають, хто їм «установки давав», хто їх дурив за останні їхні копійки!..
Тепер я знаю: спрага помсти сильніша не тільки за здоровий глузд, а й за інстинкт самозбереження. Вивалюючи перед журналістами всю свою брудну білизну, звісно, усвідомлювала, що оголюю себе, стаю беззахисною, спокушаючи тим самим кожну підлоту плюнути мені в душу, розтоптати, знищити, але нічого не годна була зробити із собою. Вийшовши з берегів, я зливала і зливала на бідних бульварних журналюг увесь біль окраденої жіночої душі, увесь бруд свого життя і підступи долі-мачухи, ніби хотіла втопити в цьому своїх кривдників…
Зате, коли задоволені «жовтячки» раптом посеред моєї сповіді, ніби справді, щоб не втопитися, спішно попрощавшись, вискочили з квартири, почувалася відомщеною на всі сто!
А наступного дня рівно о дванадцятій прийшла кореспондентка журналу «Карби» чи «Скарби», я так і не зрозуміла, та й байдуже було, де напишуть про мене, аби лиш написали! Несподівано для себе, входила в раж популярності. Молода, стильна дівчина, манерами, якби не голий пупець, схожа на монастирську черничку, когось нагадувала… дуже близького мені. Щось кольнуло у серце… Кого, о, Олександро, могло нагадувати тобі це дівча? Пригадала? Авжеж! Як не пригадати! Лора! Буквально за місяць «большой любві» з Полятицьким, впевнена, осяяна славою і геніальністю, Лора перетворилася на затовчену послушницю-черничку, яка, замість рятуватися від спокусники-облудника, заховалось у винному погребі і крадьки цмулила для розради монастирський кагор.
О! Олександро! В тому, що цю дитину прислав до тебе той сексот Полятицький, ти впевнилася остаточно, помітивши, що запитуючи тебе, та гола пупця поглядає у блокнотик, який ховає у лівій руці, тим часом правою тикаючи тобі під ніс портативний диктофон.
Питаннячка теж були — як на підбір. Авжеж, цю юну акулку пера цікавили мої стосунки з «колись відомою талановитою письменницею Ларисою Орленко, яка загинула дуже рано і за нез’ясованих обставин». Складалося враження, що дівчина або вивчала мою справу в архівах Служби безпеки, або знала мене з колиски. Сучий сексот! Як він вміє принижувати! Але зі мною в нього і цього разу нічого не вийде, клянусь!
А тим часом Евеліна (так звати кореспондентку) питає, чи можна побачити мої книги?
— Чого ж — ось вони… у шафі, на полиці. Не дуже багато… Дитячі книжки, сценарій фільму, який зняв відомий кінорежисер Остап Розум. Збірник п'єс. І роман «Криваві заграви». Тричі перевидавався, але давно. Так, на жаль, невеликий творчий доробок… Усе життя я була зайнята родиною, чоловіком, сином, потім внучкою… А для творчості потрібна самотність і… свобода.
— А можна їх придбати? Для реклами? — питає Евеліна.
— Ні, на жаль, вони в мене в одному екземплярі. Давно не перевидавалися…
— А це правда, що вам… за вас… ну, ходили такі плітки… ніби за вас писала твори Лариса Орленко?
— Ні, неправда, що писала. Правда, що іноді редагувала. За що я їй платила. Якщо ви знаєте це ім’я, то мусите знати дещо і про її життя. Наприклад, те, що її було переслідувано за погляди, як тоді казали, націоналістичні, і за… вільнодумство, скажемо так. Бачите, вона думала і писала, не взирая на лица, от за це ті самі «герої», які нині видають себе за найбільших націонал-патріотів, і здавали її! А за доносом одного з них, якому Лора симпатизувала чисто по-жіночому, до речі, теж нині здравствующего і непогано, останню її збірку оповідань «Витязі Свитязя», уже підготовлену до друку, як говорили в ті часи, цензура «зарізала», а набір (тоді ж кожен рядок відливався в металі) у друкарні розсипали… А її саму вигнали з роботи без права працювати в пресі, і довгий час вона не могла ніде влаштуватися, майже голодувала… І всі, всі її колишні колеги, друзі, дружки, обминали її десятою дорогою, як прокажену. Усі, крім мене. Одна я не боялася підтримувати Лору, Ларису Орленко, і морально, і матеріально. Вона ж, як людина горда, щоб не бути в боргу, сама запропонувала мені відредагувати мій перший… великий твір — історичний роман. Ось він: «Криваві заграви».