Чутки про чарівниць, які допомагають Хмельницькому, не викликали ні в кого сумніву, та це, зрештою, підтверджували спіймані козацькі вивідачі, а що один із них признався, нібито гетьманські чарівниці мали проникнути й до Львова, то влада кинулася гарячково шукати їх і небавом знайшла молодицю, яка прибилася до міста зі Збаража. То була звичайна втікачка, але на свою біду впала комусь у підозріле око, її схопили й допитали так успішно, що призналася вона раніше, ніж припекли її тіло розпеченими кліщами. І знову місто мало неабияке видовище, жінку вивели на поміст і здерли з неї сукню та сорочку, вона стояла прив’язана до стовпа зовсім гола, вітер розвівав її волосся, а малі львів’яни мали змогу вивчати анатомію жіночого тіла. Каспер не квапився запалювати стос, мовби даючи змогу намилуватися всім жіночою вродою, а насправді чекаючи, що, можливо, хтось схаменеться і помилує бідолашну, жінка кричала, благала, клялася всіма святими, що не займалася чаруванням і не бачилася з козаками, але збіговисько їй не вірило, бо збіговисько в таких випадках ніколи нікому не вірить, і коли вже всі намилувалися досхочу голим тілом, стали волати: «Пали! Пали! Пали!»
Самійло Кушевич старанно нотував: «Вже в нас показуються конспірації: вже багато гультяйства по ночах наїздить і від’їздить; вже відбуваються ріжні збори то по церквах, то по закутинах і долинах передміських: вже нам русь виповідає послух!»
А потім прокотилася містом ще одна геть фантазійна історія, як Хмельницький, маючи обмаль зброї, табель, куль га пороху, написав листа до львівського міщанина русина Ґеорга, чоловіка багатого, власника кількох кам’яниць, просячи його, щоби накупив для війська зброї. Гроші гетьман послав сховані у пшоні. Та заки «руські хури» доїхали до Львова, поляки перехопили лист, переписали, запечатали знову й відіслали Ґеоргу. Відтак прибули до нього вози з пшоном і грішми, а він відразу розіслав своїх людей з возами до Кракова й інших міст за закупом зброї, а ті, накупивши всього, що треба, рушили в зворотню дорогу, та, коли минали Львів, їх перепинили й все відібрали. Ґеорга викликали до Ратуші, і хоч він усе заперечував, доводячи, що товар призначений для польського війська, ув’язнили, а вдома зробили трус і знайшли двісті тисяч золотих від Хмельницького та велику силу всякої зброї.
Лукаш слухав цю історію з немалим подивом, бо добре знав, кого останнім часом було ув’язнено, — серед них жодного Ґеорга не було. Усі ці безглузді чутки спричинили й у середовищі русинів стурбованість та нервовий настрій, вони справді сходилися і радилися, що їм чинити. А тим часом, коли почали складати пожертви на оборону Львова, то русини не ховалися і теж зносили гроші та коштовності. Хоча виявилося чимало хитрих міщан, які не бажали ділитися і потаймиру вивозили свої скарби за межі міста, або закопували десь у лісі. Підозра про такі сховки викликала атаки комісарів на будинки багатіїв, вони вибивали двері, витягали скрині, кликали слюсаря, щоб привселюдно їх відчиняв, і забирали частину того, що було сховано, а натомість залишали розписку, яку колись влада Речі Посполитої мала викупити. Не менш хитрими виявилися отці єзуїти, які встигли ще заздалегідь вивезти зі Львова свій церковний скарб. Довідавшись про це, комісари примусили ректора зажадати повернення возів зі скарбом, по який вислано було загін німецьких драгунів. Але єзуїтам пофортунило, бо драгуни далеко не заїхали, зустрівши татар, і повернулися назад.
Врешті-решт було зібрано в готівці й коштовностях величезну на ті часи суму — близько півтора мільйона золотих, цього мало вистачити для оборони міста. Але все було не так просто — на заклики рятувати від загибелі рідний край вояки відповідали, що спочатку мусять отримати все, що загарбано було в них під Пилявцями. Це, щоправда, не вкладалося в здоровий глузд, бо вони самі ж те добро покинули на грабунок. Але й цього не досить, бо вони зажадали ще й підвищення платні, хоча було багато таких, що навіть грошей не хотіли, а просто кидали Львів та втікали до Польщі. Ледве-ледве вдалося реґіментарям затягнути 4 378 вояків, хоча всіх утікачів з-під Пилявців перейшло через Львів до вісімнадцяти тисяч. Важко було повірити, що деморалізація війська сягнула аж таких катастрофічних розмірів, а авторитет Вишневецького зійшов нанівець.
Окремі загони татар і козаків то там, то тут уже вигулькували на підступах до Львова. 4 жовтня військовий роз’їзд Корнякта помітив татар недалеко Миклашева, однак цю вістку тримали в секреті від міщан. Наступного дня вдалося упіймати татарина й привести в тортурню до Каспера. На службі в ката було двоє татар, і за їхньої допомоги полоненого допитали та довідалися, що татари справді вже близько. І хоча козаків і татар сподівалися віддавна, але щойно тепер охопив страх самих реґіментарів і комісарів з думкою негайно тікати.
У той час, як львів’яни готові були збройно боронити місто, шляхта мала іншу думку, вважаючи, що треба військо зі Львова забрати, а боронити його малими силами, бо те військо придасться для пізніших битв. Ця думка врешті перемогла. Вишневецький дав наказ війську готуватися до походу й того самого дня пополудні, навіть не прихопивши харчів, поспішно покинув місто, та не лише з військом, а й з усіма зібраними грошима. Князь нічого нікому не пояснив, а ніхто нічого поганого й не подумав, бо військо не раз виїжджало за мури вправлятися, та цього разу воно рушило до Замостя, а що на північ від Львова були вже татари, Вишневецький попрямував через Янів. Однак і там у янівських лісах дійшло до битви з татарами.
Розділ 5
Юліана: Ґданськ. Гертруда. Королева Христина.
Вересень 1648 року
Так у битвах та атаках проминули весна й літо. Моя доля з корсарської здобичі становила таку поважну суму, що я могла б собі чимало чого придбати. Марко був на диво фортунним капітаном, ще жодного разу доля його не підвела, корсари його любили й слухали, але вісті з України відверто його зворохобили, душа рвалася додому й водночас двоїлася, бо походження він був шляхетського, а командував козаками. Правда, у тій війні все перемішалося. Одні українці були в козацькому війську, інші — в коронному драгунами та гусарами, а шляхта була по обидва боки. З тих чуток, які доходили до нас, то була велика братовбивча війна.
Козаки на «Стрибозі» теж довідалися про козацькі перемоги й збиралися купками та перешіптувалися, радячись, як би то на батьківщину податися. Поляки й собі з литвинами дебатували. Аж врешті на початку вересня 1648 року, коли ми були біля берегів Бретані, корсари попрохали Марка скликати раду. Одні рвалися на поміч козакам, інші — в лави коронного війська, а всі разом — додому. Маркові й самому, вочевидь, забаглося перепочити по безконечних блуканнях морями та океанами, і він погодився. «Стрибог» поплив знову до Ґданська, де корсари вирішили покласти спільну частину грошей до банку, щоб коли-небудь знову спорядити корабель, а я поклалася на волю Господа, все ще вагаючись, чи варто мені потикатися до Львова. Марко переконував мене плисти з ними, і я змушена була розповісти йому свою історію, як помстилася за загибель і зґвалтування сестри. Тепер там мене може чекати лише страта. Ми розпрощалися не без смутку.